Про те, чому 25 для військових інколи – просто дата, і які моральні сумніви мучать воїнів, "Характер" поговорив з Василем – пастором церкви євангельських християн-баптистів та військовим капеланом.
Дорога від кабінету слідчого
Василь Черевко у 2024 – протестантський пастор, військовий капелан, керівник церкви, яка завідує чотирьма дитячими будинками сімейного типу; десять років керував центром для узалежнених та безхатніх людей.
Проте 23 роки тому Василь не бачив великого сенсу в житті. Чоловік мав вищу освіту, батьки і рідні – члени баптистської церкви. Проте свого часу опинився під впливом злочинного середовища.
Василь Черевко
"Сидів у слідчого, який не вірив жодному моєму слову, я був майже готовим піти в тюрьму. Це був мій вибір, і я розумів це. Тоді працював в охороні нічних клубів, стриптиз-клубів, бачив чимало темних сторін життя. У тому кабінеті я про себе помолився, вперше за дуже довгий час – Боже, якщо ти є, покажи мені іншу дорогу" .
З відділку Василя відпустили.
"Тоді я вирішив шукати інший шлях. Моя сестра ходила до церкви, і я почав теж туди приходити", – розповідає Василь.
Черевко завжди спав зі світлом. Кілька ночей після зустрічі зі слідчим, коли страх за минуле не давав чоловікові заснути, він вирішив: "Боже, я буду слідувати за Тобою. Я не знаю, що це мені коштуватиме, але я більше не хочу так жити".
Згодом Василь прийняв хрещення, і якось відразу почав помічати людей, яким потрібна допомога.
Далі були роки боротьби з реаліями роботи з узалежненими людьми. Чоловік досі пам’ятає, як його вагітна дружина спостерігала одяг одного з Василевих підопічних, який повз по підлозі самотужки – настільки був завошивлений.
Люди траплялись різні. Хтось потрапив у погану ситуацію через страшний збіг обставин; а хтось, вийшовши з тюрми, вважав себе вільним, а інших – рабами. Бо він, навідміну від всіх, не платив комуналки, не працював та не мусив приносити користі суспільству.
Василь бачив самогубства, зловживання, обман і людське падіння; а також каяття, намагання виправитись та пошук іншого шляху. Часто люди, яким родина Черевка допомагала, приносили для їхніх дітей іграшки, викинуті на смітники, бажаючи хоч якось віддячитись. Василь з дружиною жодного разу не відмовились взяти.
За роки роботи, Черевки створили реабілітаційний центр для нарко та алкозалежних.
"За роки через наш центр пройшло близько 700–800 людей, 30% з яких змогли змінити своє життя. Хтось прийшов до церкви, хтось став тверезим і повернувся до нормального життя в суспільстві.Цей шлях вчив мене любити людей, яких любить Бог. Саме так я і став пастором".
Початок війни
За два тижні до початку повномасштабної війни Василь скликав громаду своєї церкви на особливе зібрання. Попереджаючи людей про неминучість війни, він сам до кінця не вірив у власні слова. Проте попросив прихожан підготуватися: зняти кошти, запастися водою та необхідними речами. Разом зі служителями церкви Василь ухвалив рішення: храм залишатиметься відкритим, стане місцем прихистку для переселенців, а сам він з дружиною переїде жити до дому молитви.
Коли війна таки почалася, громада була готова. Храм прийняв перших переселенців, а капелан разом із дружиною чотири місяці проживав у підвальному приміщенні, спав на матраці поруч із тими, хто шукав порятунку, готував їм їжу та намагався дослухатись до їхніх потреб.
Поруч
Троє чоловіків із громади одразу пішли на фронт. Василь хотів піти за ними, але як пастор церкви не міг покинути свою відповідальність. Проте молився й шукав відповіді у своїй вірі: чи не поїхав би Ісус підтримати своїх учнів на полі битви? Запитання було риторичним. Уже 15 березня 2022 року Василь приїхав на фронт до одного з чоловіків із громади, бійця 80-ї бригади і батька шістьох дітей.
Військові з допомогою від Василевої церкви
Капелан привозить бійцям найнеобхідніше – одяг, взуття, їжу. І вуха, щоб слухати і розуміти. З часом решта підрозділу починає підтягуватись до християнина з громади.
Принцип роботи капелана – завжди бути поруч. Поруч, коли боєць не знає, що робити далі. Поруч, коли він втрачає віру в життя. Поруч, коли у нього проблеми з родиною, або коли потрібно допомогти його дітям.
"У таких моментах я звертаюся до тих, на кого можу вплинути: до дружин, командирів, до всіх, хто може підтримати людину. Я прошу командирів, щоб дозволяли бійцям зустрічатися з родинами, а дружин – зробити крок назустріч, навіть якщо це непросто. Це не просто деталі – це життя, справжнє життя на війні, де багато часу займає не лише стрілянина, а й побут, переживання, розмови" , – розповідає капелан.
Василь з підопічними
70% часу військових проходять в побутових умовах, а не в боях. Саме тоді проявляються справжні проблеми: самотність, втома, конфлікти, алкоголь. І саме тут потрібна найбільша підтримка.
"Я розмовляю з ними про майбутнє. Постійно. Про те, чим вони займатимуться після перемоги, як будуть жити, які мрії мають. Хлопці часто відповідають: "Та треба спершу війну виграти". А я наполягаю: "Добре, а що далі? Для чого ти хочеш вижити? Яка твоя мета?"
Я питаю кожного: як ти бачиш своє життя після цього? Чи повернешся до роботи, чи почнеш бізнес, чи будуватимеш нові стосунки? Бо коли людина мріє, вона має ціль. І ціль допомагає вижити, навіть коли війна забирає все" , – говорить чоловік.
На війні Василь не говорить про саму війну.
Капелан
“Це не те, чим я займаюся, і не те, що насправді допомагає. Хлопці, звісно, інколи розповідають про бої, і я слухаю, але наші розмови здебільшого зовсім про інше. Ми говоримо про сім’ї, про дітей, про відносини з дружинами”, – говорить капелан.
Василь наполягає, щоб одружені військові ділилися з дружинами тим, що відбувається з ними, що вони переживають, що відчувають.
"Це важливо не лише для них самих, але й для їхніх родин. Адже коли боєць повертається з війни, дружина залишається єдиною людиною, яка має бути поруч. І якщо вона не знає нічого про те, що він пережив, про ті битви, які точаться не лише зовні, але й усередині нього, – між ними з’являється стіна нерозуміння.
Капелан з військовим на кріслі колісному
Я завжди кажу їм: "Вона має знати. Інакше їй буде здаватись, що ти повернешся таким, яким вона тебе проводжала. Але того чоловіка, якого вона відпустила на війну, вже немає. Війна змінює кожного".
Деякі хлопці настільки змучені, що говорять про СЗЧ (самовільне залишення частини), аби просто піти й хоча б трохи відпочити.
"У такі моменти я розмовляю з ними, переконую, що це не вихід, що їхня витривалість і підтримка побратимів мають величезне значення. І саме в таких розмовах з’являється місце для надії: на майбутнє, на повернення до мирного життя, на родину, яка чекає вдома. Адже коли боєць усвідомлює, що після війни його життя не закінчується, а продовжується в нових обставинах, це стає для нього рушійною силою”.
Капелан з підопічним
Василеві часто дзвонять вночі.
"Якось близько третьої ночі дзвонить боєць, у повному розпачі. Каже: "Все, я останній залишився, всі хлопці загинули, мене теж ось-ось доб’ють". Голос у нього розбитий, він ніби прощається зі мною. Я слухаю, а всередині все стискається. Він розповідає, як під час бою снаряд накрив їхню позицію. Там усе страшно: відрівані руки, ноги, кров...
Я схопився з ліжка разом із дружиною. Ми почали молитися за нього. І кричу в телефон: "Тримайся! Не кидай зброю! Стій до кінця! Тримайся, як можеш!" Зв'язок обривається, і вже нічого не чути", – згадує чоловік.
Наступного дня близько обіду телефон Василя знов задзвонив.
“Дивлюся на екран, і в голові думка: "Напевно, це вже не він, а, можливо, вороги знайшли його телефон". Був готовий до будь-якого сценарію: викуп, провокація – що завгодно. Відповідаю, а в слухавці його голос: "Ми вижили!"
Бойовий монах
"О, наш бойовий монах приїхав" – сміються військові, бо Василь з ними разом і в окопах, і під обстрілами. Чоловік привозить Причастя, слухає сповіді хлопців.
Капелан ніколи не нав'язується зі своїм служінням. "Хто хоче, той звертається сам", – каже чоловік. Це не лише принцип, але й необхідність: неможливо допомогти кожному, фізично бракує часу і сил.
За спостереженнями капелана, лише 30-50% бійців просять про духовну чи емоційну підтримку й звертаються до нього.
"Бойовий монах"
На війні не всі моляться, і не всі вірять у Бога.
"Це неправда, коли кажуть, що "на фронті всі віруючі". Я не нав’язую свою віру, бо навіть Христос ніколи не нав’язувався. Я просто показую, як живу, і розповідаю, що вірю, що Бог береже життя кожного.
Коли боєць звертається до мене, ми говоримо про те, що його турбує: про родину, дітей, роботу, сенс життя. І навіть у цих розмовах видно, якими цінностями я керуюся. Але я ніколи не тисну, бо віра – це вибір. Моє завдання – бути поруч, коли вони цього потребують".
Фронтове Різдво
– Я приїду до вас в середу.
– Скажи число, бо дні однакові, – втомлений голос у капеланській слухавці.
Різдво на фронті – це інший вимір свята. Тут дні змішані, і для багатьох 25 – це просто дата.
"Я, коли їду до хлопців, завжди стараюся привезти щось символічне. Ось нещодавно віз їм кутю. Кажу: "Хлопці, їжте кутю, згадуйте Різдво, бо це більше, ніж їжа. Це згадка про те, що Христос народився". Буває, що вони сприймають це з сарказмом: "Зараз волонтери приїдуть і святкуватимуть нам Різдво".
Інколи Різдво на фронті - це просто дата
Але є серед них і ті, для кого це свято дійсно важливе.
"Для віруючих бійців Різдво на фронті – це болюче нагадування про дім, родину, мир. Вони дзвонять до своїх рідних, дружин, дітей, батьків, щоби хоча б через телефон бути частиною сімейного тепла. Проте найважче тим, хто звик святкувати це свято як частину традиції, з великою родиною.
Я знаю таких хлопців. Один із них, який два роки провів на фронті, якось подзвонив і сказав: "Так важко зараз, бо я завжди чекав цих днів. У нашій родині ми всі збираємося разом, колядуємо, святкуємо. Це особливий час. А тут – лише думки про те, щоб швидше закінчилися свята".
Продай сорочку і купи меча
Інколи до капелана приходять військові з болючим питанням про те, чи вони стали вбивцями. Чоловік завжди відповідає: "Ти не вбивця. Ти захищаєш життя, захищаєш своїх побратимів, свою землю, свою сім’ю". Воїн, який змушений воювати, несе на собі важкий тягар, але це не робить його злочинцем. Це робить його захисником.
Ісус розумів, що на цьому світі бувають моменти, коли доводиться брати меч, щоб протистояти темряві. Але цей меч ніколи не має бути знаряддям ненависті чи жадоби до руйнування. Він має залишатися інструментом захисту. Це одна з ключових тем, яку я часто обговорюю з воїнами. Їм важливо знати, що їхні дії, спрямовані на захист інших, не віддаляють їх від Бога. Навпаки, вони виконують одне з найвищих покликань — охороняти мир і життя навіть у найважчі часи. Якби ми напали на іншу країну, то були б такими ж загарбниками – і від нас теж треба було би захищатись з мечем".
З часом Василеве служіння набуло нового масштабу. Командири часто телефонують й просять приїхати, коли в підрозділі виникають складні ситуації чи зловживання алкоголем: "Приїдь, будь ласка, побудь із хлопцями, поговори".
Капелан став відповідальним за капеланську службу у Львівській області. Його завданням тепер – не лише їздити на фронт, але й переконувати інших пасторів допомагати своїм парафіянам на передовій.
Капелан з підопічним
На війні не всі моляться, і не всі вірять у Бога.
Василь вирушає на фронт на тиждень, а у неділю намагається повернутись до громади на недільне служіння. Якщо військові не відпочивають, то й він не має права зупинятися.
Люди часто запитують: "Чому Бог допускає війну? Чому так багато страждань?". Я й сам шукаю відповіді на ці запитання. Але дивіться: чому Бог допустив, щоб розіп’яли Ісуса Христа? Хіба Він не міг Його захистити? Це риторичне питання, але відповідь лежить у нашому виборі. Це вибір людства, наслідок нашої гріховної природи.
Коли я спілкуюся з бійцями, я завжди наголошую, що ми не жертви. Ми не можемо дозволити собі думати, що "Путін — негідник, росіяни хай горять у пеклі, а ми бідні й беззахисні". Такий підхід робить нас слабкими. Ми не жертви — ми борці за правду й свободу".
