Початок боротьби
Коли Росія розпочала велику війну, Анастасія одразу вступила до лав територіальної оборони. Її батьки наполягали, щоб вона разом із маленьким сином виїхала за кордон у безпечне місце. Настя піддалася їхнім умовлянням, але, стоячи біля автобуса, несподівано розвернулася і відмовилася покидати Україну. Вона залишилася, щоб боронити свою землю.
Анастасія з сином
Згодом Анастасія стала снайперкою у складі 118-ї бригади, отримавши позивний "Фенікс". Фенікс воювала на запорізькому напрямку півтора роки.
Наприкінці листопада 2023, виконуючи бойове завдання, Настя наступила на ворожу міну. Уламки серйозно пошкодили її ліву ногу.
Анастасія з побратимом
Анастасія згадує той день, коли опинилася у стабілізаційному пункті після вибуху. Вона лежала на ношах, розуміючи, що попереду полегшення: знеболення і бажаний сон. Вже майже засинаючи, помітила, як медики тягнуться ножицями, щоб розрізати її куртку.
"Не ріжте!" – різко вигукнула "Фенікс" і, сівши, почала знімати куртку сама, щоб її не зіпсували. Знявши, лягла назад і сказала: "тепер вирубайте".
Наступного дня готувалася евакуація до Дніпра. Але серед усіх думок і турбот виникла несподівана проблема: у неї не було стіків для айкосу. Щоб вирішити це, вона записала жартівливе відео, де "скаржилася" командиру за те, що той не купив стіки. Тому довелося повертатися й виконати це прохання.
Опинившись у Дніпрі, Анастасія вже почала думати, як повідомити сім’ї про поранення. Але більше її турбувало інше: як приховати це від близьких, протезуватися потайки і з'явитися додому без зайвих запитань. Проте таємницю втримати не вдалося – новина про поранення швидко поширилася, і довелося зізнаватися батькам.
Далі – шпиталь за шпиталем.
"Під час лікування після поранення я зіткнулася з абсолютно різними умовами та ставленням у медичних закладах. Наприклад, евакуаційні поїзди залишили найкращі враження: там працюють професіонали. Медики допомагали вирішувати навіть найменші проблеми, забезпечували знеболення, створювали максимально комфортні умови", – згадує захисниця.
Проте не всі лікарні можуть похвалитися таким підходом.
Інший випадок — коли санітарка стояла біля виходу з палати та з відстані вказувала Анастасії, де вимикається світло.
"А я була лежачою, з катетером, і фізично не могла дістатися до вимикача. Це ставлення було не тільки байдужим, а й принизливим.
Ще одна ситуація стосується аналізів. Мені приносили баночку та казали: "Ми вийдемо, а ви все зробіть". Але як я могла це зробити, якщо у мене катетер? Такі моменти створювали враження, що з мене просто насміхаються", – говорить Анастасія.
У таких умовах навіть найелементарніші речі ставали для ветеранки випробуванням.
"Мене вражала байдужість персоналу, який, здавалося, не розумів, що перед ними лежить людина, яка пройшла війну й потребує елементарної підтримки", – дивувалась Фенікс.
Два місяці після поранення: шлях Анастасії до нового життя
Коли снайперка потрапила до SuperHumans, контраст був дуже відчутним.
Пройшло майже два місяці з моменту поранення Анастасії, коли вона вирішила заповнити анкету в центрі. Тоді вона ще до кінця не розуміла, що її чекає і як усе буде виглядати.
Анастасія в "Суперхьюманс"
Коли Анастасія приїхала на первинний огляд, у її голові крутилася думка: "Невже це в нас, в Україні?" Центр вразив її своєю атмосферою. Кожен працівник знав свою справу, ставився з повагою, привітністю та увагою до кожного пацієнта. У Superhumans вона не відчувала себе "іншою", бо кожна деталь у центрі була продумана для безбар’єрності. Якщо виникали побажання чи зауваження, команда одразу намагалася це змінити.
Анастасія швидко зробила свої перші кроки на протезі. Усе відбувалося так швидко, що її рідні не встигали за подіями й починали хвилюватися. Фенікс вже ходила, їй зняли мірки на постійну карбонову гільзу, що означало швидке виписування з центру. Але тут почалося найскладніше.
Труднощі після протезування
Несподівано Анастасія почала відчувати сильний біль у ампутованій нозі. Ходити на протезі стало дуже важко, а біль лише посилювався. Тиждень антибіотиків, знеболювальних і пошуку причин не давали результатів. Тоді хірург Superhumans оглянув її куксу й повідомив, що потрібна операція.
Фенікс одразу перевели до хірургії. Лікарі вирішили видалити стороннє тіло — частину дренажу, яка залишилася після попередньої лікарні. Під загальним наркозом це швидко зробили, і Анастасія відчула значне полегшення. Однак це був лише початок.
Процес роботи з куксою
Наступного дня її знову чекала операція: потрібно було повністю очистити рану. Лікарі зробили свою роботу добре, але цього було недостатньо. Через кілька днів виявилося, що рану потрібно формувати наново. Крім того, гостра кістка кукси спричиняла дискомфорт, що міг призвести до реампутації, якщо нічого не зробити.
Завдяки роботі лікарів та команди Superhumans кістку обробили, а куксу сформували так, щоб Анастасія могла комфортно носити протез. Тепер їй залишалося чекати загоєння, адже поспіх у цій справі лише зашкодив би.
Фенікс провела місяць у Трускавці, у Військовому госпіталі, де відбувалося її відновлення. І коли повторне протезування загоїлось – Анастасія знову стала на свої дві ноги.
Любов посеред відновлення
Взагалі, Фенікс думала, що приїхала до центру швидко пройти протезування і повернутися до служби. Однак життя внесло свої корективи: саме тут вона познайомилася з Олексієм. Їхня перша зустріч відбулася на рецепції в перший день реабілітації та протезування.
"Я запитала, де можна поїсти, і Олексій одразу запропонував: 'Я на машині, поїхали разом'. Так ми почали спілкуватися, проводити багато часу разом, їздити на реабілітацію. Врешті-решт усе закрутилося так, що тепер я збираюся вийти за нього заміж", – згадує Анастасія.
Анастасія та Олексій
Згодом Олексій зробив їй пропозицію руки та серця в дуже зворушливий спосіб.
"Нас запросили на інтерв’ю до студії. Спочатку запросили Олексія, я мала заходити після нього. Через годину кличуть мене. Я заходжу і бачу: сидять моя мама, посестра, а також Олексій. Наприкінці ефіру виходить мій син із букетом квітів, а Олексій стає на одне коліно. Це був справжній сюрприз! Я навіть не підозрювала, що щось подібне може статися. Від хвилювання я забула всі слова, стояла розгублена. Але ця людина дійсно стала для мене опорою. Ми підтримуємо одне одного, допомагаємо. І я щиро хочу бути з ним", – ділиться військова.
Влаштувати весілля допомагав Superhumans – танцювали і молодята на протезах, і всі оточуючі.
Анастасія хотіла після відновлення повернутись до війська, проте з її травмою Фенікс визнали непридатною до служби.
У процесі реабілітації та протезування Анастасію підтримують її батьки, які тимчасово піклуються про її сина Ярему. Україна асоціюється у сина "Фенікса" з війною.
"Дитина часто каже, що боїться вирости, поїхати в "Україну" і померти. Гооловною причиною, чому я пішла воювати, стало бажання, щоб син не жив в постійному страху та не здригався від звуку сирен. Я мала гарантувати його безпеку і майбутнє", – розповідає Анастасія.
