“Характер” у співпраці з медіа “Вечір” розповідає історію ветерана.
"Всі рідні служать, а я – ні": початок війни і рішення йти на фронт
На початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Олександр Толоченко жив на Житомирщині. Батько і старший брат долучилися до війська, а 21-річному юнакові відмовили у службі: мовляв, досвіду немає, а два члени сім’ї вже на фронті.
"Не хочу відсиджуватися вдома, коли рідні воюють. Це не відповідає моєму уявленню про чоловічі вчинки", – вирішив Олександр і долучився до місцевої територіальної оборони.
Але хлопцеві цього мало – почуття несправедливості не дає спокою.
Саме там Олександр отримав позивний "Кракен" і одразу відчув себе частиною згуртованої команди. "Підтримка й комунікація в підрозділі були ключовими. Це дуже мотивувало".
"Двоє хлопців, які йшли зі мною, загинули": бойовий досвід і поранення
На Донеччині, в районі Кліщіївки, батальйон Олександра брав участь у штурмах. Одного разу група успішно захопила ворожі позиції і "Кракен" вирушив назад за підкріпленням.
"Я відійшов метрів на 70 від наших, коли під ногами вибухнула розтяжка – протипіхотна міна МОН-50. Двоє хлопців, які йшли зі мною, загинули, ще один отримав важкі поранення".
Олександр до поранення
Вибух розірвав ліву ногу Олександра, а права була серйозно травмована. Побратими евакуювали його під обстрілом ворога. Далі була дорога до медзакладу, переливання крові й боротьба за життя.
"Я був у комі вісім днів. Коли прийшов до тями, зрозумів, що однієї ноги немає, а інша – дуже пошкоджена. Цей момент став початком найважчого періоду мого життя".
"Я почав сприймати це як виклик": боротьба за прийняття
Перші місяці після поранення були для Олександра надзвичайно важкими. "Не приймав цього факту. Я був прикутий до ліжка і не міг ходити, як раніше. Через це накрила депресія".
У реабілітаційному центрі Олександру покращало: "Там я зустрів хлопців із такими ж проблемами. Але вони не здавалися, адаптувалися, тренувалися, планували майбутнє. Це сильно надихнуло мене".
"Я почав сприймати поранення як виклик".
Олександр зрозумів, що ампутація – не кінець життя: "Я почав сприймати це як виклик, як випробування. Життя триває, і я вирішив стати кращим, ніж був до поранення".
Через високу ампутацію лівої ноги Олександру зробили остеоінтеграцію – це сучасна технологія, коли титановий імплант вживляють у кістку, щоб під’єднати протез. На правій нозі, що залишилася, застосували класичне протезування.
"Рік я пересувався на кріслі колісному. А потім почав переучуватися ходити. Перші дні були дуже важкими: біль, дискомфорт, порушення балансу. Але я змушував себе тренуватися й поступово звик".
Зараз Олександр може ходити на протезах до п’яти годин на день. "Я зрозумів, що ампутація – це не вирок. Головне – бажання рухатися вперед".
"Спорт – це шлях до нового життя"
Після поранення Олександр знайшов нові цілі – він активно займається спортом. "Я беру участь у всіх заходах, куди кличуть. Наприклад, граю в баскетбол на кріслах колісних. У нас команда з хлопців, які, як і я, пройшли через поранення. Ми кілька разів брали перші місця на змаганнях".
Нещодавно Олександр представляв Україну на міжнародному турнірі Arnold Strongman Classic у Мадриді. Він повернувся додому з трьома срібними й однією бронзовою медаллю.
Олександр почав активно займатися спортом
"Мені важливо не просто змагатися, а й надихати інших ветеранів. Мрію виступити на Паралімпійських іграх. Спорт – це шлях до нового життя".
"Хочу мотивувати": мурали і мрії
Особливою для Олександра стала історія з муралом, який намалювали на честь його гри в баскетбол.
"Це сталося після нашої першої гри. Ми грали проти команди, яка вже роками займається баскетболом. Перше місце ми не взяли, але сам факт, що грали з професіоналами, дуже зарядив нас".
Фотографія Олександра з тієї гри стала основою для муралу на баскетбольному полі реабілітаційного центру. "Це був великий сюрприз. До останнього я не знав, що саме малюють".
Олександр не планує повертатися на службу. "Категорично не бачу себе на нестрілецьких посадах. Хочу займатися тим, що приносить користь ветеранам".
Олександр грає в баскетбол
Зараз він планує працювати менеджером із логістики в реабілітаційному центрі й допомагати побратимам адаптуватися до нових умов. "Хочу мотивувати їх, залучати до спорту, підтримувати морально".
"Коли ти знаєш, що сьогодні зробив крок уперед": ідеальний вечір ветерана
Для Олександра найважливіше – це прогрес і відчуття задоволення від власних досягнень.
"Мій ідеальний вечір – це спокій. Коли поруч люди, з якими комфортно, і ти знаєш, що сьогодні зробив крок уперед. Наприклад, покращив ходьбу або зробив щось значуще".
Вечори в реабілітаційному центрі нерідко проходять під музику. "Ми збираємося раз на місяць, співаємо під гітару. Це чудовий спосіб зарядитися енергією й натхненням".
Олександр вважає, що поранення – це лише новий етап. "Я залишився живий і дякую за це Богу. Моє життя тільки починається і я прагну бути кращим, ніж був учора. Це моя мотивація для кожного нового дня".
