Олег Гуцул – оператор-навідник у 47 бригаді
У листопаді 2013 року Олегу Гуцулу 25. Він чернівчанин і працює на місцевому АВК.
"До моменту побиття студентів на Майдані я якось байдуже ставився до подій. Спостерігав за всім, але думав, що це черговий Майдан, який знову розженуть і, можливо, нічого не вийде. Але я чітко пам'ятаю момент, коли вбили Нігояна. Це стало для мене великим шоком, я подумав: "Ні, ну ви що, вже починаєте стріляти?" І тоді мене переклинило, я поїхав на Майдан".
Сергій Нігоян
Інститутська
На Революцію Олег потрапив на Водохреще. Тоді були серйозні сутички на Грушевського. Провів на Майдані три чи чотири дні, а потім поїхав додому, бо активні бої вже стихли. Повернувся вже в лютому, коли почалася розстрільна операція силовиків на Інститутській. Якщо Олег їхав, то не для того, щоб просто бути на Майдані. Він їхав, коли ситуація ставала серйозною і коли він відчував, що зараз дуже потрібна його допомога.
"Зі сторони "Пузатої хати" група силовиків намагалася прорватися зі щитами. Було три вибухи: перші два – світло-шумові, а третій – граната. Я зняв на відео, як людей просто розкидало щитами, вони піднялися на кілька метрів. Це була жахлива сцена. Тоді я почав кричати всім, щоб нас підтримали і пішов вперед, як на сучасній лінії фронту. Коли ми їх відсунули, почалися розстріли на Інститутській."
Олег досі пам’ятає, як в розпал подій забіг за Жовтневий – а там, під металевим парканом, під 20 беркутівців.
“Вони не встигли зайти в підвал, ховалися. Якраз наші підтягнулися, емоції були страшні. Ми могли спалити їх коктейлями Молотова, але не зробили цього, і добре. Зняли з них всю амуніцію – а там пацани молоді перед нами, стояли першим ешелоном. Ми позабирали їхні щити, наколінники, шоломи і вивели їх на Майдан. Далі, коли почався ще більший розстріл, було море крові, горіли Профспілки, метал, шурупи, саморізи, тому що кожен цим кидався. Це була жесть: кров, дощ, сніг. Справжній апокаліпсис."
До того часу Гуцул вже неодноразово бував у Європі, працював у Німеччині, бачив, як там живуть люди.
"Але, напевно, найболючішим моментом для мене стали смерті на Грушевського. Перший вбитий герой Небесної Сотні, криваві події на Грушевського, чи, може, навпаки – вже не пам'ятаю. Те, як влада застосувала силу проти мирних протестувальників, стало для мене катастрофою. Це настільки змінило моє ставлення до неї – вона перетворилася для мене на червону ганчірку. Тепер я чітко розумів: ця влада не має права бути при владі. Вона вбиває своїх людей. І боротьба стала боротьбою до кінця", – пояснює Олег.
Для Гуцула Майдан досі не закінчився. У нього виникло бажання йти далі і захищати країну.
"Майдан плавно переріс у події на сході України. Я не міг сказати, що це схід держави і він мене не стосується. Адже Україна – це вся Україна і це мій дім, а не лише мої Чернівці чи Київ. Хоча від Чернівців до сходу 1200 кілометрів, багато хто не чув, не знав, що там відбувається, для мене нічого не було байдуже. Вся Україна – мій дім і її треба відстоювати. Не чекати, коли росіяни прийдуть мені під двері, бо тоді буде пізно".
Фронт
Шлях Гуцула до фронту був нелегким. Олег постійно шукав можливість потрапити в добровольці, звертався до Айдару на Майдані, але нічого не виходило.
Олег Гуцул з побратимом
"Я навіть їздив у Чернівці, просився у волонтерів, сподівався, що мене візьмуть із собою. Був момент, коли познайомився з одним айдарівцем, який повернувся з фронту, і все ж погодився взяти мене з собою. Але не пощастило, машина поламалася, ми повернулися назад. Відчував, що щось мене не пускає. Однак згодом я все ж потрапив у 128-му бригаду добровольцем. Це була вже третя чи четверта хвиля мобілізації", – згадує чоловік.
Гуцул приїхав у Мукачево – одразу відчув, що це не його.
"Я, насправді, колись проходив строкову службу і весь цей порядок, настанови на плацу, де нас змушували стояти по-радянськи, носити мішки з бірками, – це все здавалося нереальним і абсолютно безглуздим для фронту. Я вирішив піти з тієї частини, не залишатися в таких умовах. З’їздив до Німеччини, заробив грошей, приготував гуманітарну допомогу і повернувся до своєї бригади, до своїх побратимів. Так поїхав до Дебальцева, бо там був справжній бій", – розповідає чоловік.
Гуцул на фронті
Коли Гуцул приїхав, побратими розповіли, що Дебальцево вже закрите – воно в кільці.
"Я залишився ночувати, а вранці пробував прорватися. Блокпости вже не пропускали. Це було страшне відчуття: я потрапив у блокаду і не міг потрапити до своїх”, – розповідає Олег.
З того моменту Гуцул кілька разів намагався прорватися через миронівський блокпост.
"Я не здавався. І хоча це було дуже небезпечно: пройшовши навіть кілька кілометрів, можна було потрапити в засідку, я намагався знову і знову. Зрештою, коли почалися активні бойові дії, я допомагав, як міг. Ми почали розвозити гуманітарку і евакуювати поранених з миронівського блокпоста. Я був водієм, а хлопці, які були професійними медиками, сідали в машини і виїжджали в найгарячіші точки, забираючи поранених з лінії фронту. Я не раз переживав моменти, коли здається, що все може піти шкереберть, коли на твоїх очах гинуть люди, коли ти бачиш кров і не знаєш, чи повернешся", – згадує Гуцул.
Олег з побратимами
Дебальцево залишилось у пам’яті Олега пекельним місцем.
"Страх, хаос, неможливість вийти з кільця. Люди, які залишалися там, боролися до останнього. Для мене це стало одним із найбільших випробувань. Це було місце, де я вперше на власні очі побачив справжній бойовий дух наших військових, де кожен крок був ризиком, але ми все одно йшли вперед. Це був страшний досвід, але і момент глибокої згуртованості", – розповідає військовий.
Служба стала для чоловіка природною частиною життя – захист того, що він любить і у що вірить. Проте так є не для всіх – для чоловіка це боляче.
"Під час Майдану фактично вся Україна об'єдналася, крім антимайдану. Я пам'ятаю, як повертався з Києва в Чернівці: були блокпости, зупиняли, перевіряли, чи немає російської/радянської символіки, могли за це покарати. Так само було і на початку повномасштабної війни. Але з часом всі чомусь вигоріли: спершу підтримували воїнів в АТО; потім ЗСУ і добровольців; але потім почали з'являтися претензії, люди стали втомлені; знову повертається те ж саме. Це дуже боляче: ми були такі згуртовані під час Майдану і війни, а зараз знову стаємо ворогами один для одного"
Мольфар
Андрій Мольфар – колишній боєць 47-ї бригади, оператор-навідник і командир.
Спершу Андрій просто спостерігав за Майданом. Для власника друкарні з невеличкого гірського містечка Путила Київ і його події здавалися дуже далекими. Аж поки вночі 30 листопада Беркут не побив студентів, намагаючись силою розігнати Майдан.
Мольфар
Андрій уже колись був на Майдані, за часів Помаранчевої революції, і свавілля здалося йому настільки огидним, що рішення "їхати чи ні" перед ним уже не стояло.
"Ми були тоді серед двох кардинальних векторів: або проросійський, або проєвропейський. Навіть цього усвідомлення мені було достатньо. Думка населення була висловлена назагал, але проти неї застосували силу. Значить, цю думку треба відстоювати”, – твердо говорить військовий.
Андрій пам’ятає, як у грудні Майдан вирував: єдність пронизувала простір, неймовірна кількість людей водночас намагалася бути корисною одне одному.
"Коли почалися перші вбивства, розстріли від Беркуту, народ почав гуртуватися ще сильніше. Відчуття загостреної справедливості приходить природньо, коли людина відстоює свої права і свободи, а її за це намагаються вбити. Люди з каструлями та друшляками на головах оборонялися проти озброєного до зубів Беркуту", – говорить Андрій.
Андрій впродовж двох-трьох місяців "виїжджав" на Майдан з допомогою, облаштовував позиції, допомагав тим, хто його потребував. Коли відбувалися протистояння на Інститутській, він якраз був вдома на "ротації" і в телефонному режимі коригував хлопців, які в той час боролися з силовиками.
Після закінчення Майдану Андрій спершу довго волонтерив: допомагав воїнам, які служили в зоні АТО. Потім, якось дуже швидко і природно для себе, приєднався до одного з підрозділів.
"Я хотів і хочу жити в кращому суспільстві, ніж живуть наші теперішні вороги. Я абсолютно не хочу жити так, як живуть люди в Росії. Україна має недоліки, але їх з кожним роком можна покращувати. Я хотів і хочу бути частиною цього покращення. Щоб мої діти, знайомі, діти моїх знайомих жили в кращому суспільстві, де цінується демократія, свобода і право вибору".
Мольфар
Андрій переконаний – сильну націю робить її суспільство: "Багато наших недоліків я пов'язую з українським менталітетом. Під час великої біди суспільство може сильно згуртуватися, допомагати одне одному. Але варто лише трохи заспокоїтися і все починає розпадатися. Тоді всі розходяться по своїх групках, де хтось відмовляється від колишніх цінностей, хтось змінює їх. Все це призводить до великого розчарування. Але мабуть для більшої свідомості потрібна зміна поколінь. Маю надію, що наступне буде більш об’єднаним і більш проукраїнським".
