Як захисниця почувається у цивільному житті, чого боїться, як переживає втрати та чому ми не маємо права опускати руки і припинити боротьбу? В інтерв’ю "Характеру".
Про втрати
Нещодавно ви були на передпоказі фільму про "Кринки" (Стрічка відзнята українськими фотокореспондентами Костянтином і Владою Ліберовими в зоні бойових дій, у селі, від якого залишилися лише назва і місце на мапі – прим. редакції). Як сприймаються ось такі відеодокументальні історії про побратимів? Які емоції ви відчували під час перегляду фільму і після нього?
Це перший фільм про сучасні події, на який я пішла. Я буквально змусила себе це зробити – мій дуже близький побратим вважається зниклим безвісти саме на тому березі.
Це так само, як ти не хочеш ходити на похорони своїх побратимів і посестер, але йдеш, бо це про шанування, це про повагу. І про те, що ти можеш зробити в конкретному моменті.
Христина Кудрява
Ми повинні консолідувати цивільне і військове суспільство, вчитися жити в оцій боротьбі, в цьому національному спротиві. Цю тезу проговорює мій командир і побратим для мене і для себе.
Не можна думати, що все скоро закінчиться. Закінчення може бути наскільки трагічним і невідворотним для нас, що мені навіть складно це уявити. Я зараз живу категорією того, що поки ми в боротьбі, доти ми є як нація, як народ, доти ми існуємо як українці, доти ми маємо сили боротися.
Як тільки в нас опустяться руки, противник це використає.
Про зросійщення та токсичні наративи
Деякі українці інколи свідомо чи несвідомо підігрують ворогові у його наративах. Після дуже страшного терористичного обстрілу лікарні Охматдит росіянами, деякі блогери почали висловлювати думку: "треба домовлятися будь-якою ціною". Які у вас емоції від таких закликів?
Ці люди, скоріше всього, не організовують зборів, не говорять про те, що кожного Божого дня гинуть військові. Гинуть, захищаючи їх і даючи їм можливість заробляти на казино чи відвертій рекламі на мільйонну аудиторію. І я розумію, що цей наратив вписується в їхню картину світу, тому що бути свідомим набагато складніше.
Набагато легше прочитати якусь пропагандистську статтю, яка спрощує картину світу, Я вважаю, що ми достатньо молоде й інфантильне суспільство. Нам тільки 33 роки з дня відновлення нашої незалежності. До того були роки комуністичного режиму, примусу, однодумства без жодної позиції. Тільки зараз ми страшною ціною приходимо до критичності і раціональності. Попереду ще створення потужних інститутів і прийняття системних рішень.
Христина Кудрява
Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений.
Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш "разгаваривать по-русски", нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше.
Прикладом спротиву є той самий Стус, який загинув у страшних муках за позицію. Повертаючись до наших блогерів – щоб мати позицію, треба бути дуже сильним. А для того, щоб розказувати про прості рішення, не треба бути сильним.
Про найскладніші досвіди війни
Які гарячі точки цієї війни ви пройшли особисто? Де для вас було найважче фізично і емоційно?
Емоційно було найскладніше на початку, коли ти знаходишся в інформаційному вакуумі. До того ж, складно було з риторикою командування про те, що жінок треба відтягнути подалі від лінії зіткнення. Для мене це було абсолютно неприпустимо.
Весь 2021 рік, коли я отримала офіцерське звання, ми пробігали полігонами. У нас все пройшло у навчанні, в злагодженнях. І я буквально кожного знала в обличчя, знала, на що ці люди спроможні.
Христина з побратимом
Тому я просила: лишіть мене з підрозділом. Бо я точно знаю, що з цими людьми я не пропаду, з ними я буду боротися до переможного. Я знала, що потрібна тут і зараз, і я можу приносити користь. І от це, напевно, був найскладніший, на початку, моральний момент.
Найбільший страх я пережила, коли ми виходили з оточення. Мала фатальне відчуття того, що ми можемо не вийти. Ми їхали легковим автомобілем одного з офіцерів. Це нас дуже сильно врятувало, бо повнопривідні машини грузнуть у городах і болотах, поки йде обстріл градами цієї території. А ми їхали легко. Якби зупинилися, то вже б звідти не повернулися.
Далі ми об'єдналися з нашим підрозділом, він якраз був на марші, рухався нам на зустріч. І саме тоді ми вийшли з інформаційного вакууму. Хоча ніхто ще не розумів, чи Київ впаде, чи не впаде.
Ми очікували, що основний ударний кулак буде зі сходу. Готувалися зустрічати противника там. В цей час родини моїх побратимів перебували у Гостомелі, Бучі, Ворзелі, Ірпені. В них просто розривалася голова, бо треба давати бій тут, а там твої найближчі, яких треба якось вивезти.
Про страхи та підготовку
Люди, які ще не долучилися до війська, бояться різних речей. Хтось боїться вмерти за секунду, хтось – невідомості, бо незрозуміло, коли демобілізація. Можливо, війна буде тривати ще 5-10 років, ніхто не знає. Які основні страхи в людей? І чи можна їх якось переконати в зворотньому?
Моє коло спілкування з чоловіками обмежилося тими, хто уже долучився до війська. Або ж дуже сильно допомагає.
Дехто чесно мені признається, що боїться. І якщо його, умовно кажучи, ТЦК зустріне на вулиці, то, звісно, що людина нікуди не буде тікати і відбиватися. Але самостійно зробити цей крок поки не може.
Тому про страх я абсолютно розумію. Я готова з такими людьми комунікувати, тому що в мене є поради, які я можу їм дати, щоб цей страх не був таким всепоглинаючим.
Бачиш, що вони такі самі люди як і ти, з плоті і крові, і в цьому плані все насправді дуже просто. В сферу підготовки до війська, якщо є можливість, потрібно потрохи заходити.
Я багато зустрічала випадків, коли мені казали: "Ой, а мене тут забрали, що тепер робити?" Я кажу: "Ну, вже нічого".
У мене є багато друзів, які вже обрали підрозділ, у який вони точно призвуться. Хоча морально їм все ще трохи складно переступити цей страх. Я і сама не знаю, чи обрала би я армію, якщо би не прийшла сюди в 2013 році.
У військовій двіжусі я б точно була, бо не уявляю себе десь поза її межами. Але чи пішла б до війська? Дуже сумніваюся, бо я весь час мушу сама собі доводити, що я на своєму місці. Це і про невіру інших у тебе також.
Про це ж і є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.
Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути.
