Микита Горняк, 35-та бригада морської піхоти
Микита народився на Луганщині, у місті Стаханов. Чоловік пішов на службу в ЗСУ у 2014. Новим містом для життя він обрав Одесу.
У лютому 2022 року чоловік знайшов найближчий до себе ТЦК і повернувся на службу. Отримав поранення під Авдіївкою, пережив високу ампутацію ноги і довжелезну подорож реабілітаційними центрами та лікарнями.
Проте, замість зневіритися чи впасти в депресію, чоловік встановив протез і запустив власний інклюзивний бренд одягу для людей з інвалідністю "All inclusive club".
Перейшов з російської на українську у свідомому віці.
Далі – пряма мова військового.
"Моє місто окуповане з 2014 року. Я просто не міг не піти захищати свою країну. Хто, як не я, має брати зброю до рук? Завжди думав: якщо не піду захищати свою країну, то що скажу своїм дітям через 15-20 років? Що ваш батько боягуз і некчема? Я мав піти. І я таки пішов.
У війську відбувалися паралельні процеси: з однієї сторони я почав входити у смак боротьби, а з іншої – віддалятися від думки служити все життя. На жаль, совок не вимер: не в армії, а в головах певних людей. Якби не повномасштабне вторгнення, я б дійшов до того, що треба йти вчитися на офіцера. Війна затягує. Я не намагаюся її романтизувати. Але боротьба дає неймовірні відчуття, які ти можеш пережити тільки на війні і тільки на службі.
День Незалежності – це великий день. Ми вільні, але не до кінця. Ми незалежні, але не зовсім. В нашому парламенті повно росіян, які працюють на московію, латентні і відкриті. Кожен день СБУ всередині країни затримує зрадників.
Моя персональна Незалежність – це бажання мати стільки фінансів, щоб в будь-який момент мати змогу допомогти фронту, коли побратими попросять.
Ми зараз "не зовсім залежні", бо потребуємо підтримки союзників, і більше, ніж отримуємо. Мені зле від того, що у нас серед Героїв, Титанів, Воїнів і свідомих українців, є певна кількість слабких на голову ідіотів. Кожен, хто бореться за повну і непохитну Незалежність, повинен памʼятати – саме він/вона тут і зараз пишуть історію, відстоюють своє право на існування, знищують одного з найсильніших ворогів на планеті. І як будемо жити, вирішувати нам. А не Бойкам, Дмитрукам і Льовочкіним, які мріють бачити русню на наших вулицях.
Я не шкодую, що пішов у військо. Якби у мене був варіант щось змінити, я би пройшов весь цей шлях наново, не сумніваючись. Бути воїном – це велика честь, і я вдячний кожному, хто взяв зброю до рук для захисту України. Незалежність – це фінал. А нам до нього ще довга дорога. І до цього фіналу ми зможемо дійти не за допомогою перемовин, а завдяки повній капітуляції росії", – говорить ветеран.
Роман Ковалюк, ветеран 1-го окремого батальйону морської піхоти
До лютого 2022 року Роман працював кухарем у Львові. Потім пішов служити – в Авдіївці Донецької області чоловік отримав два поранення: друге, осколкове, потрапило в голову. Роман мусив залишити військо та почати реабілітацію.
"Незалежність – це свобода і воля моєї нації. Мене дратує, що 24-го на вулиці повиходять ухилянти у вишитих сорочках. Стати на оборону держави мало хто хоче. Чесно, з’явилося більше зла на звичайних людей: має бути менше алкоголю, більше донатів.
Той, хто допомагає армії, несе відповідальність за Незалежність. Той, хто не допомагає – взагалі не причетний. Ні до Незалежності, ні до України в цілому", – вважає чоловік.
Ігор Шолтис, "Шульц", військовослужбовець підрозділу "Нахтіґаль"
Ігор Шолтис, окрім своєї поточної служби у війську, є ветераном АТО і учасником Революції Гідності.
20 лютого 2015 року, на річницю Небесної Сотні, в 19 років Ігор став частиною добровольчого збройного батальйону ОУН. Він отримав поранення, ледь не втратив ногу, переживав депресію та складні стосунки з алкоголем.
Ігор використав свою освіту політолога і почав кар’єру в політиці – став депутатом Львівської міської ради. У 2021 році разом з побратимами запустив "Ветеран.медіа", яке допомагає військовим зорієнтуватися у цивільному житті, після закінчення служби.
У 2022 році, попри поранення, повернувся на фронт. Звільняв Херсонщину, зайнявся рекрутингом новобранців.
Далі – пряма мова героя про його власний вид Незалежності.
"Навіть сьогодні я розумію, що найбільше емоційне схвалення, найбільший душевний відбиток з усіх подій, які були, в мене залишила саме Революція.
Мене дуже дратує, коли я чую, що саме діти спілкуються російською мовою. Деякі молоді люди так і не зрозуміли причинно-наслідковості всієї цієї історії.
Шульц
Коли бачу, що малюк народився, швидше за все, десь під час повномасштабного торгнення, а потім може все своє свідоме життя провести в тривогах, укриттях і під ракетами, а батьки і далі послуговуються мовою окупанта – для мене це ознака чогось втраченого. Я розумію, що потрібно боротися за їхні голови. Ми маємо боротися за їхні душі, бо саме для них ми це все робимо.
Для мене не існує поняття "не створений для війни". Я часто приходжу на Марсове поле у Львові, щоб вшанувати полеглих друзів. Я не можу зупинятися і все своє життя я маю присвячувати відплаті за тих людей.
Якби в мене було сто життів і одна війна, я би все одно обрав війну".
Це і є Шульцова Незалежність.
