Максим
Чоловік з ампутованою рукою зосереджено дивиться перед собою. Його спину великими пластирями вкривають датчики, переплетені між собою дротами. Він вдихає і видихає, зводить і розводить плечі – здорова рука і кукса синхронно підіймаються та опускаються. Чоловік спокійний і зосереджений – фронт навчив його бути таким.
Максим Сологуб
Схід. Напів розвалений перший поверх будинку. В бригаді Максима Сологуба, нашого героя, п'ятеро поранених, п'ятеро цілих. Чинити опір з такими вихідними даними об’єктивно складно. Росіяни на другому поверсі і поблизу будинку, з повним доступом до дверей. І Максиму, і всім побратимам зрозуміло, що у них невеликі шанси вийти живими. Бити по українцях було би легко – здорові чоловіки несуть на собі поранених, ідеальна мішень. Висади весь магазин автомату – і всі мертві. Але українці виходять неушкодженими.
"Мало того, що ми вийшли живі – ми ще й їх ліквідували, підірвали після виходу. Тільки Богові відомо, чого вони не стали по нас стріляти: чи злякались, чи закінчились набої, чи паралізувало їх там? Не знаю", – стинає плечима Максим.
Датчики реабілітаційного тренажера
Чудом, дивом – Божим промислом, як вважає член спільноти месіанських євреїв Максим (вірять у Новий Завіт і божественне походження Ісуса Христа).
"Я молився всю дорогу. Жодного прильоту не було. Снаряди лягали поруч, але нас не зачепили", – говорить ветеран.
Перший реальний бій – це перше усвідомлення, що зараз ти можеш не вийти, загинути.
Максим Сологуб
"На навчаннях нам говорили, що ми можемо прогуляти лекції психологів. І це була стратегічна помилка", – згадує Максим.
Паніка охоплює різко і боляче. Тіло труситься, як шалене, нерви виходять з-під контролю. Поки ти не можеш зібратися до купи, командир каже: виходимо, треба відбивати штурм.
"А ти не можеш. Ти боїшся. І це нормально", – спокійно говорить Максим.
Максим Сологуб
Чоловік вдихає, видихає, обертається у бік ворога і промовляє коротку молитву. Страх згортається, ніби змія без ікол – він все ще кусає та вже не труїть.
Максим розуміє, що бездіяльність у бою – пряма дорога до "трьохсотих". Тому іде в бій, за ним підтягуються й інші військові – серед них і юні двадцятирічні сміливці.
"Побратим вибігає з автоматом. Кидає гранату, перезаряджає гвинтівку. Впевнено тисне на гачок, тримається аж до поранення – сміливість Давида. Така сильна", – стиха говорить ветеран.
В одному з таких виходів у Мар’їнці Максим втратив руку. Двадцятирічний хлопець, який його прикривав, втратив дві.
Далі з фронту – дорога до київської лікарні, довга реабілітація. Зосереджений пошук можливостей протезування та лікування по всій Україні, і зненацька порада від знайомого капелана – у Львові є новий "Next Step", спробуй податись.
Тепер ветеран проходить дві реабілітації паралельно: одну в Unbroken, іншу в Next Step, який фундує організація "Revived Soldiers Ukraine" (Відродження захисників України). RSU працює з 2015 року з ініціативи її засновниці – легкоатлетки Ірини Ващук.
"В США беруться за наших військових, які потребують супер складного протезування – подвійного, потрійного. В Україні ж, насправді, ніхто не хоче за таке братися. З 2014 року по сьогоднішній день ми запротезували до сотні важкопоранених хлопців. На базі Next Step Los Angeles чотири роки працювала військова реабілітація, куди ми направляли наших воїнів. Але, що відправляти у Штати, що збудувати центр тут – фінансово величезна різниця. Тому у 2018 році ми відкрили перший Next Step в Україні в Ірпені, а весною цього року – у Львові", – розповідає Каріна Машталір, project-менеджерка Next Step, показуючи ерготерапевтичну кухню центру. На ній військові знову вчаться базових навичок. Навіть ті, хто не дуже любив куховарити, за наставництвом спеціалістів чемно готують форшмаки, бутерброди і вафельні торти.
Фізіотерапевти, ерготерапевти та реабілітологи центру пройшли спеціальне навчання з керування обладнанням Tyromotion – одним з найкращих приладів реабілітації та ерготерапії у світі.
Біля скляних віконних стін центру стоять кілька таких тренажерів. Вони трохи нагадують пускові панелі ракетних систем, через кількість кнопок.
Один з тренажерів дійсно створили за стандартами NASA – антигравітаційна бігова доріжка може "знизити" вагу тіла пацієнта до 80%, завдяки диференціальному тиску повітря, і таким чином суттєво зменшити навантаження.
Максим тренується на одній із таких машин. У них з терапевтом є завдання – підготуватися до стрільби з лука, використовуючи протез на правій руці. Для цього ветерану потрібно дуже добре натренувати м’язи обох рук і плечового суглоба.
У Максима дуже красива українська мова – літературна, з гарними акцентами та чіткими наголосами. На моє питання про дикторство ветеран хитає головою: ні, ніякий він не диктор, перейшов на українську з російської.
"Я з села під Запоріжжям. Тепер воно окуповане. На власні очі побачив, що принесла нам російська культура. Раніше вона у нас в Запоріжжі дуже сильно процвітала. Я теж вважав людей, які розмовляють українською, другосортними, ніби з села. А ми тут типу великі, розумні, розвинуті, культурні", – спокійно розповідає Максим.
За весь час розмови ветеран спостерігає за своїм прогресом на електронному табло. За останні півтора місяці Максим досяг значно більше в реабілітації, ніж очікував.
"Коли ти українець, читаєш історію Стуса і тобі байдуже – то я не знаю, що взагалі живого може бути в середині тебе. Раніше я не реагував на це все особливо – ну помер, ну герой, ну окей. А коли ти сам переживаєш це все фізично, морально, духовно, втрачаєш і ховаєш побратимів, віддаєш щось своє, ризикуєш життям – переоцінка цінностей проходить через тебе. Всі катування, жертви, зґвалтування… Що ще треба, щоб зрозуміти?", – стинає плечима ветеран.
Роман
Чоловік з татуюваннями сонця на обох ліктях стає на бігову доріжку.
"Це зі скандинавської міфології. Знак переродження з темряви до світла", – пояснює він, одягаючи спеціальний жилет, який фіксує найдрібніші порухи мускулів та якість руху.
Його звати Роман, він зі Львова. До повномасштабного вторгнення працював кухарем. Після мобілізації чоловік “пройшов Крим і Рим” у першому окремому батальйоні морської піхоти: спершу обороняв Миколаїв, а потім весь підрозділ перенаправили захищати Маріуполь.
Інтерактивна діагностична доріжка, на якій стоїть Роман, аналізує стабільність ходи і довжину кроку, а потім підбирає спеціальний тренувальний комплекс для пацієнта. Весь прогрес руху фіксується в електронній системі, за процесом слідкує фізичний терапевт. Процес реабілітації геймифікований, тож Роман зосереджено слідкує то за тим, щоб в кошик потрапило достатньо грибів; то за тим, щоб не спіткнутися через віртуальні дерева, які падають на його шляху.
Більшість побратимів львів’янина потрапила в полон, але сам Роман уник цієї долі. За наказом командирів чоловік поїхав воювати до Авдіївки, Донецької області. Там він отримав два поранення: перше вважав занадто легким, щоб полишати побратимів, а друге, осколкове, потрапило в голову. Роман мусив облишити військо та почати реабілітацію.
У "Next Step" ветеран реабілітується уже сім місяців, бере участь в марафонах для ветеранів і військових. Каже, що любить спорт за спогад про себе до поранення. Коли тіло наливається кров’ю, напружене – здається, ніби ніяких обмежень у тебе й немає.
На шиї у чоловіка круглий кулон у вигляді зірки. Ветеран ловить мій погляд:
"Це "шолом жаху" – оберіг, теж зі скандинавських країн. Вікінги малювали собі його на обличчі. Має лякати ворога, слабкість і смерть".
Микита
"Служив я ще до повномасштабки, на контракті. В кінці лютого 2022 року подзвонив у найближчу військову частину і потрапив в 35-ту бригаду морської піхоти. Чого пішов? У мене бойовий досвід, такі як я в першу чергу мають служити. І я чоловік. Це мій обов’язок", – Микита Горняк, ветеран з високою ампутацією ноги, свої життєві вибори пояснює чітко і просто.
Поранення чоловік отримав під Авдіївкою. Далі пережив довге скитання реабілітаційними центрами та лікарнями, оформлення статусу інвалідності та збору "папірчиків про те, що в мене є папірчик".
"Мене звідси ніхто не жене, хоч вже й пройшов якийсь час. Реабілітолог знає, що в мене є проблема і вона ще не вирішена. І він не буде мене звідси в шию гнати, тому що я сюди ходжу кожен день. Мав неприємний досвід з більш розпіареними центрами, тому можу порівняти".
Микита досі носить хакі і військовий годинник. Військовий народився на Луганщині, у місті Стаханов, в Одесу переїхав у 2015 році. Микита теж перейшов з російської на українську у свідомому віці. Вже у Львові ветеран відкрив маленьке швейне виробництво.
"Мені, якщо чесно, пощастило – у мене класна частина і класний відділ кадрів. Я зібрав бойові і компенсацію, які мені справно виплатили, і запустив свій бізнес. Ще подався на грант – коли запускаєш свою справу, грошей ніколи не буває багато", – по-філософськи розповідає Микита.
Ветеран запустив бренд інклюзивного одягу для людей з інвалідністю "All inclusive club". Він уже практично повноцінно працює – до кінця cерпня в продажі будуть інклюзивні штани в декількох варіаціях.
"Я хочу, щоб людині з протезом було комфортно. Особисто зіштовхнувся з цією проблемою – йду в джинсах по площі Ринок, а протез трохи змінив положення. Мені треба його поправити, але я ж не можу в центрі Львова, де купа людей, знімати штани. Тому подумав, що було би круто, якби одяг був адаптивний: щось розстебнув, поправив і готово, пішов далі", – розповідає ветеран.
На руці Микити специфічне татуювання: знак пікового туза та череп з ріжками. Символіку ветеран позичив у кампанії США, яку проводили у 60-70-х роках у В’єтнамі. Тоді пікові карти стали "візитівками смерті", якими військові щедро лякали В’єтконг, тисячами висипаючи їх на джунглі і підкидаючи у військові табори.
Тепер пікова карта стала символом лейблу Микити – як знак відсутності страху перед смертю і готовністю нести її ворогу.
"Я не можу служити, але хочу бути корисним, платити податки. Щоб, коли побратими подзвонили і сказали, що їм тут FPV-ка в пікап прилетіла, де були Starlink і Ecoflo, у мене було достатньо грошей, щоб я міг закрити ці потреби. Хочу привернути увагу суспільства до того, що треба звикати до людей, у яких немає кінцівок. Хочу, щоб у цих людей була можливість купити нормальний, стильний і комфортний шмот", – пояснює Микита, гордо перегортаючи новостворений інстаграм свого лейблу.
Висока кучерява жінка у синьо-жовтій футболці, яка прийшла до центру трошки пізніше за нас з фотографкою, уважно розглядає тренажери і не наважується підійти до хлопців. Під час розмови ми дізнаємося, що її звати Наталя Попівняк, вона з Тернополя. Проте уже 29 років живе у Флориді і волонтерить для України з часів початку війни з росіянами.
Наталя розповідає – благодійна вечірка в США, з борщем і варениками, в правильних колах може зібрати для України до 14 тисяч доларів. Благодійний захід в гольф-клубі – до 32 тисяч. Для Сполучених Штатів ці кошти не є малими, але й не космічними. Для сфери реабілітації, де все дуже дорого і постійно треба, кожен долар важливий.
"Ви вибачте, що я плачу. Я взагалі не дуже тонкосльоза. Але вони нас захищають. Це найменше, що ми можемо зробити. Хоч якось підтримати їх", – говорить Наталя, тягнучись в сумку за паперовою хустинкою.
Щоб отримати допомогу в Next Step, потрібно небагато: залишити заявку на реабілітацію на сайті.
