"Хочу, щоб ви представилися, відповідаючи на одне важливе питання: що вас найбільше дратує?" – так, уважно оглядаючи свою аудиторію, почав лекцію молодий хлопець у бейсболці, шортах кольору хакі та футболці з написом "Na Donbas nahoi".
У залі НАВу, першого в Україні абілітаційного центру – безбарʼєрного простору для післяреабілітаційного відновлення військових, лунають відповіді: "люди не помічають, що в країні війна", "ветеранів називають хворими і не хочуть брати на роботу", "цивільні не сприймають військових з травмами", "в тилу бояться людей у формі", "дратують ухилянти".
Ігор Шолтис
Відповідають в основному жінки. На лекцію "Самосоціалізація ветеранів. Чому варто робити це ще під час служби" прийшли переважно мами, дружини та партнерки ветеранів і військових.
У кімнаті є й четверо ветеранів. Вони лаконічно скажуть, що на питання: "що їх дратує", відповідати не хочуть. Двоє з них на кріслах колісних, а один з конструкцією, яка підтримує поранену ногу.
Лектор киває. Його звати Ігор Шолтис, позивний "Шульц". Він учасник Революції Гідності, ветеран АТО, військовослужбовець підрозділу "Нахтіґаль". Йому 28. На війну Ігор пішов у 19.
На війну Ігор пішов у 19
Майдан
У листопаді 2013 року Ігореві 17. Він закінчує перший семестр факультету журналістики Львівського національного університету. Після того, як "Беркут" побив студентів, на Майдан прямують батьки хлопця, навідріз відмовляючись брати неповнолітнього сина з собою.
Ігор з друзями вигадує благодійний хіп-хоп концерт для потреб Майдану у Червонограді, щоб приспати пильність дорослих. І таки стає частиною Революції Гідності.
На Майдан Ігор поїхав "обманом" - сказав батькам, що даватиме благодійний концерт з друзями на підтримку майданівців
Осінній Київ 2013 року – контрастний. З одного боку вулицями сновигають нетверезі люди, горланячи російських пісень; з іншого – сивий чоловік з чорними від сажі плечима втомлено несе шини до барикад.
Від тієї сажі в один з вечорів хлопці будуть відмиватися в місцевому "Макдоналдсі". Звідкись долине зневажливе "бомжі". Майданівці швидко приведуть крикуна до тями, а Ігор запам’ятає, як це – бути частиною такої спільноти.
Фронт
До Львова хлопець повертається трохи іншим. Починає досліджувати тему національної ідентичності. Облишає журфак. Вступає на політологію в Польщі. Але там слідкує за фронтом на сході України.
Ігора тягне туди, де твориться історія. 20 лютого 2015 року, на річницю Небесної Сотні, він стає частиною добровольчого збройного батальйону ОУН.
На річницю Небесної Сотні Ігор стає частиною добровольчого збройного батальйону ОУН
Перший день на фронті застав хлопця в Пісках, на Донеччині. Було тепло, сонячно, а Ігорю дуже хотілося бути максимально корисним. На третій чи четвертий день довелося зізнатися батькам, що він не волонтерить, як запевняв їх раніше. Тоді дзвінку до тата акомпанували "виходи" з танку по позиціях сепаратистів.
"Тоді ми не входили до складу Збройних сил. Були організованим "Талібаном", – підсміюється військовий, – ми брали в руки зброю і займали позиції разом з іншими, вже легалізованими підрозділами", – згадує хлопець.
У 2015 році не всі місцеві розуміли, що таке російська окупація та належність до бананових республік. Тому хлопці інколи відчували ворожість: в очі ніби говорили приязно, але в спину могли сипатись прокльони. Настрій підіймали дитячі малюнки, які надсилали зі шкіл зі всієї України – це як шматочки світла, які можна потримати в руках.
В перші роки війни не всі місцеві до кінця розуміли, що це таке - бути частиною бананових республік
Рана/реабілітація
Потім було поранення. Ігор підірвався на протипіхотній міні. Поранення складне – військовий переживає кілька операцій і втрачає таранну кістку (розташована в районі щиколотки).
У 2015-му лікарі стинають плечима і туманно натякають на можливу ампутацію. Культура протезування ще не дуже розвинута в Україні і навіть думка про втрату кінцівки страшенно лякає Ігоря.
Ногу хлопця вдалося врятувати, лікарі наростили таранну кістку. Багато часу Ігор проводив у шпиталях: спершу в одеському, потім у київському. Хлопець звик почувати себе сильним, лідером. А тепер змушений лежати у ліжку, прикутий до одного місця постійним болем і травмою, нездатний навіть самостійно скористатися туалетом.
В госпіталь приходили друзі і побратими. З часом Ігор уже не хоче їх бачити – йому образливо, принизливо і боляче за тим життям, яке він втратив. Але друзі все одно приходять.
Образа, їжа, алкоголь
"Поступово в госпіталі я почав доволі часто вживати алкоголь. Ми посилали волонтерів, щоб вони приносили нам його з сусідніх магазинчиків, бо "хлопці ж у стресі"", – хмикає Ігор.
Шкідлива їжа та алкоголь за рік дали свої плоди – у ветерана з'явилося 16 кілограмів зайвої ваги та проблеми з гормонами, яких раніше не було. Двадцятирічному хлопцеві хотілось ізолюватися від усіх.
Післа поранення хлопцеві хотілось ізолюватись від усіх
Виїзди на площу Ринок у кріслі колісному дратували. Чути російську у Львові після фронту було нестерпно. Бачити однолітків, які будують свої життя, поки Ігор не може стати на ноги самостійно, образливо.
"Я не розумів, чому я в своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє. Навіть коли я бачив іншого ветерана АТО, який своїми ніжками підходив до мене, мені здавалося, що навіть він мене не розуміє – він не був поранений так як я, не в ту ж ногу, не переніс такої ж кількості операцій", – згадує чоловік.
На реабілітації хлопець теж знаходив людей, з якими зловживав алкоголем. Тай особливої користі в них не бачив, бо не хотів визнати, що потребує їх.
Ігор довго протистояв ідеї реабілітації - не хотів визнавати, що "хворий" чи потребує її
"Вся ця історія тривала до кінця 2016-го – початку 2017-го. У 2021-му я зрозумів, що мені соромно дивитися на себе в дзеркало. Через погане ставлення до власного здоров’я, мені складно було пересуватися. Мені не подобалося, як я будував стосунки з іншими людьми. Я можу скиглити на весь інтернет, що мої однолітки не обрали передову і будували свої життя. І це правда, але воно ж нічого мені не дасть", – згадує Шульц.
Саме тоді хлопець почав повертатися до свого цивільного життя і відновив навчання у польському університеті.
"Дивлюся я на своїх українців у Польщі, приходжу на пари, а вони до мене, як до рівного. Ніхто з них не дякує за службу. Кличуть на сосиски ввечері, на пиво, на інший студентський двіжняк. Та я ж за вас воював, щоб ви могли за цими партами сидіти!", – говорить військовий, по-італійськи емоційно розмахуючи руками.
У своєму польському університеті Ігор довго звикав до цивільного спілкування
Все ж, поступово Ігор втягнувся у студентське життя – заліки, кредити та іспити треба було здавати вчасно.
Коли він розповідає ці історії, часто усміхається. Усмішка в Ігоря широка і тепла, а з нею сміються й очі.
Ігор Шолтис
Львів, музиканти, поліція
Повернувшись додому, до Львова, хлопця дуже дратували музиканти на вулицях, які виконували пісні представників російської естради.
"Поступово ми, ветерани, почали об’єднуватися. Я досить правоорієнтований громадянин і ми не могли сприйняти у Львові музичного діяча, який співає газманова після окупації Криму", – згадує Ігор.
Дискусії з музикантами, які відстоювали своє право співати російською, не завжди закінчувалася мирно – інколи ветерани опинялися в поліцейській машині. Але це породжувало почуття єднання, братерства, якого Ігорю дуже не вистачало після "чорно-білого", справедливого фронту.
Псля фронту Ігореві часто бракувало "чорно-білого" братерства
"На війні немає сотень відтінків у стосунках між людьми. Якщо людина виявляється нещирою, неблагонадійною, то питання комунікації з нею вирішується набагато швидше і безкомпромісніше, ніж у цивільному житті", – стинає плечима військовий.
Політична кар’єра і "Ветеран.медіа"
Належність до "своїх" дуже швидко дала Ігорю той поштовх, якого він шукав після поранення. Військовий почав політичну кар’єру – став частиною політичної Партії "ГОЛОС" та отримав мандат у Львівській міській раді. Ігор хотів турбуватися про інтереси ветеранів російсько-української війни: від соціального захисту до безпекових аспектів.
У 2021 році Ігор з побратимами запустили "Ветеран.медіа". Воно допомагає військовим зорієнтуватися у цивільному житті, після закінчення служби. У розділі "гранти" ветеран може знайти для себе можливість запустити бізнес чи пройти навчання. Також на сайті є посилання на юридичні консультації та інші актуальні можливості.
Повномасштабне вторгнення
Ігор мав другу групу інвалідності і після повномасштабного вторгнення шукав шляхи, щоб порапити на фронт, куди його не дуже хотіли брати. Він поїхав до Києва. Тут побратими чекали на нього в районі Житомирської траси. Коли росіян відкинули від столиці, військових відправили на південь.
Спочатку хлопці сподівалися, що війна буде швидкою і за тиждень-два вийде відкинути окупантів. Проте, скоро стало зрозуміло, що ця битва надовго. Бойові дії 2014-2015 років дуже відрізнялися від широкомасштабності 2022 року.
Нові військові дисципліни потрібно було опановувати буквально з нуля, щоб перемогти і вижити. Часто, відразу після завдань, Ігор з побратимами шукали і перекладали з англійської статті про новий вид озброєння. Робили це швидко, поки організм не вимикався від виснаження.
На фронті навчатись нового потрібно швидко - і щоб вижити, і щоб перемогти
Витримати такі екстремальні умови допомагали люди, які вибігали обіймати військових після деокупації – щасливі, що вільні.
"На Херсонщині це було масове явище, нас дуже тепло зустрічали. Ми розуміли, що це не гра на публіку. Настільки щиро і круто вони розмовляли з нами своєю говіркою, власною українською мовою. Було дуже боляче, коли контрнаступ захлинався і ми не могли йти так активно, як розраховували", – Ігор говорить і дивиться трохи вбік, ніби заново переживає ці події.
Були й ситуації, коли військові розуміли, що доведеться відходити з конкретного населеного пункту. Настільки складно було вибивати звідти ворогів:
"Нахтігаль" і будівельники світла
Руки Ігоря вкривають татуювання, він почав набивати їх після Революції Гідності. На правій руці написано: War is hell (війна – це пекло), через смерті побратимів і цивільних, каліцтва, страх і біль; на лівій: War is sex (війна – це сексуально), через драйв, адреналін і братерство, яке більш ніде не знайдеш. Єдине кольорове тату – маки Донеччини, як символ землі, на якій пролилося стільки крові.
Одне з татуювань Ігоря
"Першим моїм татуюванням був тризуб. Мені було важливо, аби це був не просто малюнок. Всі мої тату пов'язані з бойовими моментами або конкретними особистостями, більшість з яких, мабуть, уже загинули. Це для мене непогане таке нагадування про те, що я не можу зупинятися. Все своє життя я маю присвячувати відплаті за тих людей, задля яких працюю", – спокійно говорить чоловік.
Зараз "Шульц" є військовослужбовцем батальону "Нахтігаль". Наприкінці липня Ігор разом з побратимами відкрив центр рекрутингу Сил безпілотних систем. Працює він у Львові за адресою: вулиця Костя Левицького, 22. Центр шукає не лише пілотів, але й водіїв, діловодів, логістів.
Все своє життя маю присвятити відплаті за людей, для яких працюю
Для Ігоря не існує поняття "не створений для війни". Він ніколи і ніяк не виправдовує ухилянтів. "Шульц" важає, що можна шукати спеціальність у війську, яка пасуватиме людині, а не "перепливати Тису".
"Ми вже втратили багатьох з авангарду українського суспільства. Людей, які вміли будувати за своєю конституцією особистості. Війна – це про руйнування, про смерть будівельників світла. Ми з ними тимчасово розпрощалися – до зустрічі в кращих світах".
Ігор часто приходить на Марсове поле – говорити з тими, хто вже не відповість.
Спершу він казав, що втратив на війні найкращі молоді роки. А потім замислився і виправив себе – не втратив, скоріше провів не так, як планував.
"Якби в мене було сто життів і одна війна, я би все одно обрав її", – стинає плечима воїн.
Якби в мене було 100 життів, я б все одно вибрав війну
Часто на навчаннях "Шульц" перетинається з американськими військовими, якими дуже захоплювався в ранній юності:
"Знаєте, раніше ми хотіли бути, як вони. А тепер, коли вони дивляться на нас, я розумію: вони хочуть бути як ми".
На прощання Ігор обіймає нас із фотографкою і йде по своїх справах.
Наступного дня "Шульц" повернувся на фронт.
