"Характер" поспілкувався із засновницею фонду Юлією Дмитровою про те, як працювати з сім’ями загиблих, що таке "мова втрати" та куди звертатися за допомогою.
Як і коли в Україні запрацював ТАПС
"Є дві важливі речі, які допомагають мені працювати: по-перше, я хочу бути корисною комусь, але допомагати безкорисливо. По-друге – я вмію організовувати. Це ті дві якості, які дуже добре служать благодійності та волонтерському руху", – розповідає Юлія Дмитрова.
Волонтерський досвід Юлі привів її в місцеве самоврядування Дніпра – там вона й почала займатися питаннями ветеранів і родин військових.
Юлія Дмитрова
"Коли почалися перші втрати, я зрозуміла, що щось треба робити з сім'ями військових. У 2014 році вони вигрібали самі, а я потихеньку "обростала" контактами таких родин. А в 2015 році пішла на вибори в міськраду Дніпра, щоб подивитися, що можна зробити на місцевому рівні", – згадує Юля.
Дмитрова стала депутаткою міської ради, працювала для ветеранів та їхніх сімей. За два роки виросла до заступниці директора департаменту соціальної політики.
Завдяки програмі обміну від держдепу США, Юлія потрапила до TAPS USA, щоб перейняти їхній досвід роботи з ветеранами та сім'ями загиблих.
Україна стала 24 країною у родині TAPS International
"ТАПС – це організація, яка опікується сім'ями загиблих військовослужбовців і всіх, хто дотичний до армії. Їм неважливо чи людина загинула в боях, чи вчинила суїцид. Американці працюють у цьому напрямку вже понад тридцять років", – розповідає Юлія.
В Україні станом на 2016 рік діяв волонтерський рух, який опікувався сім'ями загиблих військовослужбовців. Але організації такого типу не було.
Додому Юля приїхала з чітким розумінням, що хоче щось подібне зробити у Дніпрі.
"Почалися довгі перемовини. Десь, мабуть, з рік ми переписувалися з TAPS USA. Бонні Керрол, президентка організації, побачила наш інтерес і вирішила приїхати з командою в Дніпро – поспілкуватися з сім'ями та презентувати себе", – згадує Дмитрова.
Бонні Керолл, засновниця TAPS USA, в українському TAPS
На той момент у Юлі вже були однодумці серед сімей загиблих і волонтерів. Вони також хотіли заснувати таку організацію.
"Перша зустріч з Бонні Керол відбулася у 2017 році, а у 2018 ми вже зареєстрували свій TAPS. Паралельно з відкриттям, я накопичувала багаж знань: як усе працює в міськраді і як це інтегрувати в громадський сектор. В 22-му році вирішила – все, в міськраді я вже напрацювалася. Буду директором свого ж фонду", – розповідає Дмитрова.
Так в Україні повноцінно запрацював TAPS.
Якою була еволюція організації з 2018 по 2022 рік
У 2018 році працювати з сім’ями, які втратили рідних, було складно, розповідає Дмитрова.
"Грантових програм, як таких, ще не було, як і донорів. Ми працювали з міською радою: вони фінансували нам спеціалізовані форуми, ми працювали з родинами загиблих. ТАПС USA давав своїх фахівців, книжки й інші матеріали, пов’язані з військовою втратою, які ми перекладали українською та розповсюджували серед сімей. А у 2022 році, звичайно, все змінилося – за кордоном нарешті усвідомили, що в Україні війна", – розповідає Юля.
Підопічні ТАПС на екскурсії на лавандових полях
На базі фонду ТАПС відкрив найбільший волонтерський хаб в Дніпропетровській області. Він включає 1600 волонтерів, 36 напрямків роботи.
"Ми працювали і для переселенців, і з евакуацією людей та тварин. Сім'ї у нас волонтерили, казали: давайте ми зараз переможемо, а потім вже продовжимо робити щось інше", – згадує Дмитрова.
TAPS USA став офіційним донором української організації. Тому в 2023 році дніпряни придбали велике приміщення на 2 000 квадратних метрів і змогли запустити низку програм для сімей, які переживають військову втрату.
ТАПС залишив формат допомоги фронту, але все ж орієнтований на допомогу сім'ям, які пережили воєнну втрату
"Звичайно, ми продовжуємо допомагати фронту. Але зараз на 90% ми повернулися до програм для родин загиблих: окремо працюємо з молоддю, окремо з вдовами, окремо з батьками. Тепер у нас є і психологічна кімната, і великий простір для івентів. Скоро відкриємо великий конференц-хол, щоб у ньому були підйомники для крісел колісних", – розповідає Юля.
Як звернутися до TAPS Україна
В TAPS Україна готові допомогти сім'ям загиблих з будь-якого куточка країни. Щоб звернутися сюди, потрібно:
- найперше зареєструватися на сайті;
- далі менеджери організації сформують пакети документів для родини за її потребами: від гуманітарної до психологічної допомоги;
- після цього сім’ю додають до великого чату "родина ТАПС", у ньому можна спілкуватися з іншими родинами військовослужбовців.
"Ми формуємо спільноту людей, які розмовляють "мовою втрати". Ми даємо безпечний простір, тому всіх називаємо родиною. А далі дивимося, кому що потрібно: від юридичної допомоги до психологічної. Фонд покриває 12 консультацій. Цього достатньо, щоб психологи вивели людину з кризового стану, а вона почала пропрацьовувати втрату", – пояснює Юля.
ТАПС звертає увагу на потреби кожної людини окремо: комусь потрібна юридична допомога, комусь психологічна, а комусь все разом
Що таке "мова втрати"
ТАПС наголошує – робота з сім’ями, у яких хтось служить, має починатися з моменту мобілізації рідних.
"Коли хтось з сім'ї йде воювати, то родина потрапяє в стан стресу, агресії, очікування. І наші психологи зосереджуються на питанні: як правильно очікувати з війни. Коли ж людина повертається, інколи після стресу вона повертається іншою, то психологи допомагають не втратити контакт", – говорить Дмитрова.
Юля вважає, що з сім'ями військових треба працювати від моменту мобілізації рідних
Юля пояснює, що родини військових постійно перебувають під тиском:
"Військові та їхні сім'ї мають специфічну лексику, специфічний досвід. І коли стається втрата, вони не можуть знайти підтримки і тим паче розуміння у "звичайних людей". Не можуть з ними поділитися тим, що у них на душі. А сім'ї, які втратили, вони дуже швидко знаходять контакт між собою: можуть один одному виплакатися, посміятися і не переживати, що хтось їх засудить. "Мова втрати" – це коли люди мають енергетичну, емоційну спільну складову, яка їх об’єднує. Можуть щось робити разом і мати цю спільність, навіть не спілкуючись при цьому".
Одна з програм ТАПС – дитячі табори, де діти військових можуть пройти іпотерапію
Офіс ТАПС організація створила, щоб людина, яка переживає горе, могла почуватися безпечно.
"Наші сім'ї не дуже часто виходять "у світ". А якщо і виходять, то групками. У нас є, наприклад, шість вдів, які живуть у Дніпрі і подружилися. Вони подорожують разом, можуть прийти попити каву разом. Але не обирають місця, де велике скупчення народу, бо інколи розмови "цивільних" дуже тригерять", – пояснює Юлія.
Родини ТАПСу стараються триматись разом – інколи розмови цивільних дуже тригерять
У одній із родин організації на фронті загинув 25 річний син.
"Сім’я одразу приїхала до нас. Батько плаче ночами, мама – днями. Вони не зверталися до психолога. Розуміли, що потрібно, але не були готові. Зате мали мрію – всиновити дитину. Ми їм допомогли пройти всі процедури. Вони поїхали в Нідерланди забирати дитину. Там знайшли дитячий будинок, де були українські діти. Їхали, щоправда, за однією дитиною, а привезли чотирьох. Всі вони брати і сестри віком до семи років", – розповідає Юлія.
Як TAPS працює з дітьми і молоддю
Молодь ТАПС – об’єднання підлітків та дітей загиблих військовослужбовців в російсько-українській війні. Серед регулярних зустрічей є дні настільних ігор, вилазки на природу та тімбілдинг. З дітьми працюють ментори організації.
Літній табір ТАПС у Воєводино
"Деколи мами не розмовляють про втрату з дітьми. Немає ідентифікації того, що тато – герой. З цього починаються проблеми в школі, однокласники не розуміють, інколи недобрі жарти переростають в булінг. І такі діти, звичайно, закриваються, потім не хочуть ходити в школу", – говорить голова правління ТАПС.
Юля говорить, що всі діти загиблих захисників мають схожі риси
Юля розповідає, що емоційно всі діти мають схожі риси:
"По-перше, вони пригнічені. Не цікавляться життям класу, віддаляються від однолітків. Якщо у них є подруга або друг з раннього дитинства – це буде єдина людина, за яку вони будуть триматися. У ТАПСі ми бачимо, що вони все одно групуються з тими дітьми, які також переживають втрату – у них є така спільність, якої немає з іншими".
Для дітей і підлітків у ТАПСі працюють спеціальні кемпи, де вони можуть відпочити, набратися сил і знайти друзів. Зараз відкрита реєстрація на літній сезон.
В чому особливість алеї пам’яті ТАПСа
"Восени минулого року один із наших менеджерів запропонував до всесвітнього дня висадки дерев зробити алею ТАПСа. Я ж запропонувала запросити сім'ї – висадити своє дерево для кожної людини, для кожного загиблого", – говорить Юлія.
В організації є девіз: "Живи, люби, пам'ятай".
"Життя полеглого має продовжуватися в чомусь – ми вирішили продовжувати його в деревах. Запросили 11 сімей, знайшли нам локацію. Висадили ці дерева, зробили таблички з написами хто це і коли загинув. QR-код на табличці переходить на сторінку нашого сайту, де є вся історія людини з фотокарткою. Тексти писала сама родина", – розповідає голова правління ТАПС.
Мурал "Повернення сокола"
Зараз на алеї висадили до 40 дерев, а на стіні навпроти мураліст намалював жінку в маках, яка цілує сокола.
"Ідея була така: дівчина – це втілення України. Це мати, сестра, дружина, яка чекає повернення свого коханого або коханої, а повертається душа у вигляді сокола. Так і назвали мурал", – пояснює Юлія.
Сім'ї доглядають самостійно за своїми деревами – діти висаджували їх самі.
"І вони навіть в школі розповідають: мій тато тепер у дереві. Віття пов’язують синьо-жовтими стрічками", – розповідає голова правління ТАПС.
Як продовжувати жити після втрати
"Чого не було до 22-го року, то це самостійного звернення до психологів. А зараз люди приходять самі – спершу заплакані, в сірому одязі. Але з часом, далеко не відразу, як результат терапії, починають яскравіше одягатися, робити зачіски. Ніби погоджуються продовжувати жити", – розповідає Юля.
Арт-терапія для сімей захисників
У ТАПС спостерігають, що часто сім’ї починають волонтерити, допомагати підрозділу загиблого та його побратимам.
"Ми намагаємося вплинути не те, щоб діти несли пам’ять про своїх загиблих рідних з гордістю, бо вони – герої. Ми з вами завдячуємо їм тим, що можемо хоч щось робити.
Від "мій тато не мав там бути" до гордості
Бо коли діти розказують про втрату, часто говорять: “Мій тато загинув, але він не мав там бути, він когось заміняв, а потім щось прилетіло”. Це все, що проговорюється в сім'ї. Ми вважаємо цю ситуацію плачевною – діти трансформують таку пам’ять в життя і вона не надає сили, абсолютно. Є просто горе. А може бути горе і гордість, а також пам’ять, яка все ще може викликати усмішку", – пояснює Юля.
