Кафедра Академії сухопутних військ гетьмана Сагайдачного у Львові розташована у старому австрійському будинку. Підполковник ЗСУ Володимир Гера протягом тижня викладає там для курсантів військову топографію — дисципліну про карти та координати і орієнтування на місцевості.
Щоб дістатися до аудиторії і загалом у приміщення кафедри, чоловікові, який вже десять років пересувається за допомогою крісла колісного, мусять допомагати здолати сходи. “Відчуваю себе фараоном, коли мене заносять туди”, – жартує Володя.
Перед курсантами він до кінця семестру тримає в таємниці походження своєї травми. Йому цікаво послухати версії першокурсників. Єдина підказка, яку він їм дає, це запитання: “Чи малювали малюнки в АТО?” Бо сам якраз був одним з тих військових, кому дитячі картинки підіймали бойовий дух у 2014 році. А вже згодом розповідає свою історію та історію оборони Луганського аеропорту.
***
Серпень 2014 року видався гарячим на Луганщині. Рейди українських військових у тил противника, коректування вогню по схованках російської техніки в околицях Луганська, оборона аеропорту. У Луганському аеропорті сталося подібне, як в Донецькому – все обвалилося. Баки з паливом, злітна смуга, ангари – все знищено. Після 146 днів оборони, в ніч на 1 вересня українські оборонці вийшли з руїн аеропорту.
Напередодні, 31 серпня військові 24 бригади, серед яких і лейтенант Володимир Гера, отримали завдання — прикрити відхід з аеропорту 80-ї бригади. Якраз тоді стався артилерійський наліт противника. Гера отримав поранення.
Я відчував, що осколок влетів в хребет. Не треба бути дуже розумним, щоб це зрозуміти.
“Все відбувалося ніби заповільнено. Голова ще не встигла впасти на землю, а я вже розумів серйозність поранення. Падав ніби вічність. Якраз у ту вічність все і зрозумів: що робити, що не робити, як жити далі, і, що, напевно, не ходитиму. Я відчував, що осколок влетів в хребет. Не потрібно бути дуже розумним, щоб все зрозуміти”, – розповідає він.
Один з уламків влучив йому у руку, потім змінив траєкторію і застряг біля серця в хребті. Хребет врятував серце. Хірург повідомив, що розмір осколка 3 см на 4 см. А відчуття були, ніби збила машина.
Його довго лікували, виходжували і рятували. Зробили операцію із стабілізації хребта – вставили металеву конструкцію, щоб міг сидіти. Ходити Володимир не зміг би – спинний мозок перерваний.
Ходити Володимир не зміг би - спинний мозок перерваний
З його слів, коли усвідомлюєш свою травму, немає потреби страждати і думати, що було б, якби її не було. Треба шукати можливості. Володі пощастило з рідними, дружиною, друзями та колегами. Але й велика частка успіху — його власна наполегливість та прийняття ситуації.
Далі про побут, суспільство і мобільність прямою мовою від Володимира Гери.
Підполковник з науковим ступенем
У 2014-му мене — молодого, худорлявого та напівживого, неодруженого старшого лейтенанта зі зламаним хребтом привезли в Фінікс (Штат Арізона) для лікування та реабілітації.
Тепер, десять років потому, я підполковник з науковим ступенем PhD, дипломований юрист, full stack developer, титулований спортсмен, лисий та щасливо одружений чоловік.
Володимир з дружиною
Раніше я ненавидів кудись їхати з дому. Це ще до поранення так було. Це для мене стрес. Для мене найкращий відпочинок: фільм, книжка, піца з друзями. Але вдома. Якщо вихідні, – на дивані треба лежати так, ніби його завтра продають.
Але тепер це відчуття стресу зникло. Як і відчуття, що інфраструктура проти мене. Тепер не має значення, чи є бордюр, чи немає. Можна обʼїхати. На це дуже вплинула участь в “Іграх Нескорених” у 2023 році (міжнародному заході з адаптивних видів спорту для поранених військових та ветеранів).
Володимир на Invictus Games
Ходжу в басейн і часом в спортзал, щоб спина була рівною і не стати креветкою. Але спорт для мене далеко не на першому місці.
Раніше дратувало, коли говорили до дружини про мене, при мені.
Володимир з дружиною
Я їжджу на кріслі колісному. На колесах їздять, ти не можеш на них ходити. Хоча ми привчаємо суспільство, що люди на кріслах колісних саме ходять. Для деяких моїх знайомих з подібними травмами це принципове питання. Це варто уточнювати в людини.
Мені “фіолетово”, коли говорять візок, коляска чи крісло колісне. Це від англійської wheelchair - крісло колісне. Просто переклали.
Так само мене не зачіпають слова “спинальник” чи навіть “інвалід”. Так, говорячи “людина з інвалідністю”, ми акцентуємо на людині, а не на її травмі. У колі своїх, з подібними травмами, у нас часом такі слова використовується, що для інших це просто неприпустимо. Зрештою, стороннім людям і не потрібно давати такої волі у висловлюваннях.
Стороннім людям і не потрібно давати занадто великої волі у висловлюваннях
Раніше мене дратувало, коли йшов з дружиною (вона у мене лікарка) у лікарню, а там спілкувалися з нею, а не зі мною. При мені. “Чи йому зручно буде?” - запитували в дружини, а не в мене. Тепер, коли лікар запитує в дружини: “Чи йому зручно буде?”, я говорю дружині також: “Скажи йому, що зручно”. Тепер мене це більше смішить.
Насправді, я ніколи не відчував, щоб до мене говорили принизливо чи не так сприймали. Мене не зачіпає, коли дивляться на моє крісло колісне. Натомість в мене на руці немає шматка мʼяса після поранення, це виглядає негарно. На руку дивляться, наприклад, коли я у басейні, бо це нетипово. Так само люди дивляться на шрами чи ампутовані кінцівки без протезів. Це привертає увагу. Як червоні штани чи декольте у дівчат.
Мене не зачіпає, коли дивляться на моє крісло колісне
В мене вдома немає речей з відділу “для людей з інвалідністю”
Я мешкаю у багатоквартирному будинку, тож, для мене важливо, щоб у будинку був паркінг, і з машини я міг безперешкодно потрапити до підʼїзду: потрібен пандус. Цей пандус повинен бути від підʼїзду до вулиці, бо інколи пандус закінчується, а на вулицю є сходи.
Мені необхідний широкий ліфт. Сучасні умови будівництва з 2014 року значно покращилися, посилилися вимоги до новобудов. Сьогодні забудовники зобовʼязані робити пандус і ліфт.
Ширина мого візка 72 см. Є хлопці, у яких ширина крісла колісного 90 см. Тому в розміри квартир можна влізти.
Володимир Гера
З “особливостей” в себе вдома, я прикрутив у туалеті та у ванній ручки, за які тримаюся. Гігієнічний душ зробив, але ця річ не є чимось для “особливих потреб”. Я не купую ці речі в незвичних магазинах у відділі “товари для людей з інвалідністю”, їх можна придбати у звичайних будівельних крамницях.
Ще у мене вдома немає порогів. З компʼютерного столу забрав поличку для клавіатури, щоб не зачіпати, а сам стіл замовив такої форми, щоб я міг до нього підʼїхати, не прямокутний.
На кухні господиня дружина, тому там я нічого не змінював під себе. Хоча деякі друзі на кріслах колісних, до прикладу, встановлюють духові шафи не внизу, а на зручному рівні, під мийкою не встановлюють шафу, а верхні полички кріплять значно нижче.
Володимир Гера
Моя дружина часом може поставити посуд на верхню полицю. Але я все одно дістану. Подушку кладу на стільницю і чимось стягую тарілку.
Найкраще керувати звичайним кріслом колісним, щоб не всохли мʼязи
Ще є крісла колісні, які керуються руками — теж незручні. Електричні, які керуються джойстиком. Такі можуть підійти для людей з високим рівнем ураження спини, в кого слабкі руки. Але для тих, хто може крутити колеса на звичайному кріслі колісному, він не надто добрий, хоча і зручний, бо атрофуються грудна клітина і руки.
Є приставки до крісла колісного, як моноколесо. Я ним не користуюся, хоча маю. Бо також всихаються мʼязи у руках. Можеш керувати звичайним кріслом колісним і хочеш бути мобільним — купи машину. Я завжди раджу хлопцям, які отримують спинальні травми: Не розпорошуйте кошти, отримані за поранення, — купіть квартиру і машину. Дім — це безпека і незалежність, машина — мобільність.
Володимир Гера
Не люблю думати про те, що було б, якби я ходив
Коли в мене запитують, чи складно мені було перелаштувати життя, я не маю відповіді. Ти просто більше чогось не можеш, от і виходиш з ситуації. Я не люблю думати про те, що було б, якби я ходив. Але мені часто сняться сни, у яких я ходжу.
Всі думають, що для тих, хто отримав спинальну травму, найбільше горе, — це неможливість ходити. Але це, напевно, на останньому місці. Найбільше мене дратує ситуація з походом до вбиральні. Це неможливо контролювати. Зникло “потерплю” чи хочеш-не хочеш, не можна переохолоджуватися, треба контролювати їжу і напої, які впливають на організм. Я протягом місяця привчав свій кишківник працювати, як годинник.
Спати трохи важче стало, бо в мене постійна спастика — це коли м'язи постійно смикаються, подібно до того, як це відбувається при деяких типах судом. Вона в мене не припиняється. Ноги смикаються від зміни положення, до прикладу. Це болюче відчуття, яке триває від однієї хвилини, може бути довше. Може тривати всю ніч.
Від цього є таблетки, але від них робиться погано наступного дня. До того ж їхнє тривале використання викликає залежність та звикання. А якщо припинити вживати, може зʼявитися депресія.
Навчити заклади стати доступними можна, “караючи гривнею”
Я гуляю містом. Але є маршрути, де я можу проїхати сам, а є такі, де сам не впораюся. Приїхав, вперся і розвернувся назад. У Львові багато вулиць з бруківкою — це незручно. Міський голова обіцяє шліфувати бруківку, але наразі не бачу такого. У нас роблять дороги, але не розумію, для чого підіймають на 10 сантиметрів бордюри.
За 10 років, що я вже на кріслі колісному, бачу, що Львів змінився досить мало у плані доступності. На околицях ці зміни відбуваються швидше, ніж в центрі. До прикладу, не у всі кафе і заклади харчування можна зайти, але навіть там, де можна, основна проблема — доступність вбиральні. Вона може бути або замалою, або затісною, або у підвальному приміщенні.
Володимир Гера на Invictus Games
Немає проблем у торгових центрах. Скрізь можна зайти, заїхати, навіть у кінотеатри. У деяких закладах є працівники, які допоможуть і навіть занесуть у середину приміщення. Майже всі клуби у Львові доступні. З театрів доступний Театр Заньковецької, решта — не дуже.
Мені здається, що ходити і капати на мозок, щоб заклад став доступним, — не вихід. Найкраще — карати гривнею.
Багато хто досі сприймає людей на кріслах колісних, як жебраків
Трапилася в Києві на вокзалі історія, коли ввечері приїхали заздалегідь до поїзда, товариш пішов подивитися, чи працює камера схову. А я його чекав на другому поверсі. Заграла пісня “Воїни світла”, яка вмикається, коли прибуває поїзд з війни. Було пізно, я був втомлений, сидів з похиленою головою. І раптом мені кинули 20 гривень.
Безхатькам на візках біля церкви я сам даю гроші. Мене смішить їхня реакція. Не знаю, чому цивільні, які після аварій, до прикладу, опиняються на кріслах колісних, вдягають потім на себе роль жертви. І багато хто досі сприймає людей на кріслах колісних, як нещасних жебраків. Серед військових і ветеранів на кріслах колісних багато історій про те, як кидають гроші в каву або тикають в руки. Ми цього не потребуємо.
Після отримання травми у багатьох з’являється апатія. Бісять люди. Але коли ти не ходиш, з’являється багато терпіння. Треба чекати. І тоді виховується сутність самурая.
