У 38 років киянин Микола Подрезан потрапив у аварію і травмував хребет. Зараз йому 71, він побував у 71 країнах світу (з них у 64 – на кріслі колісному), проїхав шість континентів, подолавши у подорожах літаками, потягами, автівками понад 230 тисяч кілометрів – а зараз опинився в евакуації в німецькому Ляйпцигу.

Про цінність життя та вміння будувати своє щастя у будь-яких умовах, Микола розповів у монолозі для Характера. 

Травма 

Листопад 1991 року, Естонія. Гуркіт розрізає шум автостради навпіл. Коли я ще лежу на боку в машині, стрімко скочуючись в ній у провалля, вже відчуваю – з ногами щось недобре. Інакше б я їх відчував. 

В голові стугонить одна єдина думка – як сказати немолодим батькам, щоб їх не розбив інсульт?

микола подрезанМикола ПодрезанАвтор: архів героя

***

Відкриваю очі в лікарні. Естонські медики спокійні, ввічливі, співчутливі. Мене знаходять друзі, обіцяють передати лист додому. Акуратно вивожу на папері літери:

"Мамо, тату, у мене все добре – я зламав хребта". 

З естонської нейрохірургії мене привозять в Київ в багажному відділенні – на ношах. 

***

У лікарні я пробув 70 днів. Моя 73річна мама спить на підлозі біля мого ліжка. Я все ще сподіваюсь, що може гопака і не танцюватиму, але ходитиму. Так не станеться. 

Вибір

Мені 38. Я завжди був активною людиною, встиг отримати дві освіти – інженера та режисера масових заходів. Я писав дисертацію з інженерії та одночасно організував дискотеки у Києві – зі слайдами з історії архітектури та живопису та реміксами класичної музики водночас. Тоді це називалось "диск-жокей" – я одним із перших почав гастролювати майже всім Радянським Союзом.

микола подрезанМикола до інвалідності - за діджейським пультомАвтор: архів героя

Мене не змусили вступити у партію – навіть попри виклики на Банкову до серйозного дядька з центрального комітету комуністичної партії, я займався культурою. 

Мій тато помер на 101-му році життя. Він розмовляв шістьома мовами, хоча за фахом був викладачем інженерії, а не філологом. Міг англійською провести екскурсію Лондоном, німецькою – Берліном, іспанською – Мадридом. Хоча там не був. Підкладав мені самвидав та Солженіцина, коли про це було страшно сказати в голос. 

Ця успадкована жага до життя не дає мені впасти в депресію після аварії, бо щось в мені завжди тягнеться вперед. Фраза "життя закінчилось" здається чужорідною, нав’язаною, не про мене. Життя одне, його ніяк не замінити.

микола подрезанМикола з коалоюАвтор: архів героя

Це початок 1990-х і кінець радянської влади. Я не виїжджав за межі СРСР та союзних держав – але був у Польщі, Чехії, Словаччині. 

Бачив людей на кріслах колісних – і вони живуть, а не виживають.

Моя інвалідність на півтора місяця молодша за українську незалежність. 

У мене немає ні соціального захисту, ні медикаментів. Є тільки життя. 

Перший документ, який мені видала Україна, – це медичний висновок російською: "Не трудоспособен, нуждается в постоянном постороннем уходе". 

Як це я – непрацездатний? Я інженер-будівельник. Можу робити розрахунки? Можу. Я режисер. Можу бути режисером на концерті? Можу. Сценарій на кріслі колісному можу писати? Можу. 

І не буду я сидіти і депресувати – ой, бачте не можу відчути вологу травичку під ногами. 

Надії? Були. Рік фізкультури, дієти, режиму дня – почали вмикатись коліна. Навіть якось вийшов у кухню на ходунках. 

микола подрезанМикола ПодрезанАвтор: архів героя

А потім їхав у санаторій і випав зі свого крісла колісного. Зламав собі маленьку кісточку. Більше коліна не змикались. 

Після кількох років боротьби запитав себе – Микола, чи ти будеш боротись з хворобою, не знаючи результату? Чи будеш жити по-людськи, але на кріслі колісному? І я вибрав друге. 

Крилатий мандрівник

Я не став очікувати, поки можливості зваляться мені на голову. Став генерувати їх сам. 

З моєю участю пройшли телемарафони "Міжнародний День людей із інвалідністю" на першому каналі Українського телебачення; конкурси "Міс Україна на візку" та "Лицар України на візку" – я знав історію кожної героїні і кожного героя. 

микола подрезан"Міс Україна на візку"Автор: архів героя

Проводив всеукраїнські тури молодих людей із інвалідністю "Ми такі ж як і Ви", виступи артистів на кріслах колісних на фестивалях "Таврійські ігри", "Байда", "Крізь терни до зірок". Я хотів дати людям розуміння – інвалідність не закінчує життя. Це рішення приймає тільки сама людина.

Всім говорю: “Якщо ноги не працюють, хай руки стають крилами”.

А потім люди і події почали підтягувались до мене самі. 

Любов/робота

З дружиною Наталею я познайомився в нейрохірургії. Туди мене привезли поламаного, на ношах. І одного дня до палати зайшла симпатична інструкторка з лікувальної фізкультури, яка тільки планувала стати реабілітологом. В Україні цю професію ще навіть не знали, її підійме на новий рівень Уляна Супрун, міністерка охорони здоров’я України з 2016 по 2019 роки. 

Разом з Наталею ми пройшли закордонні стажування у Німеччині,  Нідерландах, Великобританії; пережили Наталине розчарування в українській системі охороні здоров’я – після додаткового навчання на реабілітолога їй, фахівчині з двома університетськими освітами та чималеньким досвідом практичної роботи з надважкими пацієнтами, пропонували роботу інструкторки з лікувальної фізкультури. 

микола подрезанМикола з дружиною НаталеюАвтор: архів героя

При санаторії "Жовтень" ми створили Центр реабілітації для людей із травмами хребта та порушеннями функції опорно-рухового апарату, який працював до 2005 року. Основним нашим правилом у центрі реабілітації була самостійність людей у кріслах колісних – ні батьки, ні чоловіки та дружини – ніхто не міг бути поряд. Людина повинна сама розуміти, на що вона здатна і чого може досягти. 

Ми пропонували своїм пацієнтам з інвалідністю не тільки реабілітацію, але і можливості – відвідати танці, одного разу – навіть нічний клуб. 

Якщо починалось "то не хочу, це не хочу", "ви недостатньо зі мною працюєте" – я приїжджав і толерантно нагадував,  що людина тут нашим коштом, і не повинна займати місце когось, хто можливості цінуватиме. Ой, у мене тут 10 днів, не хочу їхати! То не марнуйте їх. Нічого не марнуйте. Отак все просто. 

А з Наталею ми відчули, що ми потрібні одне одному. Не тільки у справах. Але і в житті. 

Планета Земля – погляд з крісла колісного

У 2004 році я взяв участь у першій всесвітній естафеті олімпійського вогню, ніс факел на відрізку у Києві. 

Я вирішив, що навіть сивий козак на кріслі колісному може зробити щось подібне і почав їздити світом з олімпійським факелом і нашим прапором. Вирішив відвідати всі країни, де побував олімпійський вогонь.

микола подрезанМикола зі смолоскипомАвтор: архів героя

Проєкт свій назвав – "Планета Земля. Погляд з інвалідного візка".

Через сім років і шість континентів я повернувся на те саме місце зі сходу, з Австралії. Проїхав 26 країн світу і 36 міст, де побував Олімпійський вогонь.

Я бачив, як сходить сонце над Гімалаями; знаю, як виглядає Еверест у тумані; стояв на мисі Доброї Надії у Африці; годував коалу та кенгуру в Австралії; дивився на гігантський Ріо-де Жанейро з підніжжя велетенської статуї Христа в Бразилії; залишив напис "Тут був Микола з Києва" на стіні біля студії Abbey Road у Лондоні.

микола подрезан"Планета земля" - погляд з інвалідного візкаАвтор: архів героя

Проніс наш прапор біля пірамід Гізи у Єгипті, хоча там заборонені будь-які акції і прапори.

Не все і всюди було гладко. У більшості літаків туалети не пристосовані для людей з інвалідністю, тож в дев’ятигодинному перельоті челендж просто лишитись сухим і чистим. З Китаю до Нової Зеландії ми летіли без посадки більш ніж 13 годин. Одного разу мій візок в багажі згубили при пересадці, і я на два дні лишився "безногим". 

микола подрезанМикола біля "Тадж-Махалу"Автор: архів героя

Ми з Наталею не є заможними людьми. Щоб завершити "Планету Землю", продали нерухомість – 2 кімнати у комуналці. Можливо, ми живемо без красивих ремонтів, але ми бачимо світ. 

Хлопчина

"Роби добрі справи. Бо ні марка автомобіля, ні коштовності не будуть гріти, коли будеш сивим", – говорив мені тато. 

Приблизно 7-8 років тому, уже після початку війни з росіянами, до мене у фейсбук "постукав" хлопець у військовій формі. 

"Пане Миколо, ви знаєте, я зараз в АТО. І у нас є сильно поранений побратим, тепер на кріслі колісному. Він прикрив нас собою. Ми намагаємось допомагати матеріально і ліками, але він нам не відповідає. Будь ласка, рятуйте його. Ми вас просимо, – запала довга пауза, а потім чоловік стишено додав, – він все рідше з нами розмовляє.  Ми серйозно переживаємо, що він думає про суїцид".

микола подрезанМикола з військовимиАвтор: архів героя

Поранений хлопець – назвемо його Ярослав –  жив самітно, у своєму будиночку в Мелітополі. 

Я попросив його командира лише про одну річ – щоб побратими переконали Ярослава, щоб він сам мені подзвонив. Справа не в тому, що я якийсь дуже проханий. Але якби подзвонив сам, то потрапив би в малокорисну категорію "тих, що вже замахали". 

Пройшов час. Одного дня Ярослав таки набрав мій номер. 

"Друзі сказали вам подзвонити. Але я не дуже розумію навіщо", – промурмотів у трубку втомлений невпевнений голос. 

 Після років своїх проєктів я вже мав досвід спілкування та допомоги людям, які щойно опинились у кріслах колісних – зміг якось достукатись, отримати його довіру. 

микола подрезанМикола в ІндіїАвтор: архів героя

Зрештою набрались по скайпу. З екрану на мене дивився молодий хлопчина – розтягнута маєчка, залізне ліжко за спиною. Три години спілкувались про все на світі. 

"А можна я ще якось до вас подзвоню?" – сором’язливо запитався хлопець. 

І подзвонив. Почав ставити конкретні питання – по гігієні та інших потребах, які мають люди з інвалідністю. Запитувати більше не було соромно.

Ярослав набрав мене ще раз – через кілька місяців. 

"Пане Миколо. А ви ж оце за кордоном часто буваєте? А якщо у вас пересадка в аеропорті за кордоном? Вам допоможуть?" – з екрана на мене тепер дивився впевнений молодий чоловік із зовсім іншими очима.

Так я зрозумів, що ми перемогли. Бо він більше не думав про суїцид. Думав про те, як ефективніше подорожувати. 

Останнього разу я говорив з Ярославом вже після початку повномасштабного вторгнення. Він також вже був у Німеччині. Відповів просто і лаконічно. 

"В моїй хаті ублюдки". 

Довгий час жив у таборі, а потім отримав кімнатку для людей похилого віку.

А потім почав подорожувати – якимось чином домовився з людьми, які займаються круїзами. Останнього разу виходив на зв'язок у Генуї. 

Героїчний хлопчина. 

Сонце над Гімалаями

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я лікувався в Єгипті – з моїми легенями важкі, сірі місяці бажано переживати в теплому місці. З житлом там допомогли знайомі. 

Наша з Наталею квартира у Києві, біля одного зі стратегічних об’єктів. Навіть в мирні часи у нас інколи не працював ліфт – з моїм кріслом колісним неможливість швидко перейти в укриття може дорого коштувати. 

Деякі друзі вважали, що це "швидкий конфлікт" і на 9 травня будемо "їсти шашлики". А я людина сива. І розумів, що це так, на жаль, не буде. 

Знайомий порадив шукати тимчасового захисту в Німеччині, купив квиток до Берліна. Нам дали прихисток у Ляйпцигу. Буваю з активістами на мітингах, роблю окопні свічки і підтримую тих воїнів, які приїжджають до Німеччини на лікування. 

микола подрезанМикола на лекції про Шевченка в одній із лейпцизьких шкілАвтор: архів героя

Всім говорю одне – якщо у мене, сивого, є досягнення і подорожі, то чому ви, герої, не можете жити так само? Центри реабілітації почали з'являтись лише наприкінці двохтисячних, я починав без них – а зараз їх багато.

Героїв не треба жаліти. Їх треба під силу навантажувати, підтримувати і давати приклади конкретних людей, які змогли. 

Є така посада "Уповноважений з прав людей з інвалідністю при Уряді України". Першою такою уповноваженою була моя вихованка, Рая Панасюк з Вінниці. Людина з інвалідністю. 

А починалось з відчаю – Рая була у лікарні у Вінниці. І до неї якимось чином потрапила моя інформаційна збірочка. 

"Я вчилась в інтернаті в Олешках (тимчасово окуповані росіянами - ред.), з дітьми зі складними захворюваннями, без рук і без ніг. Сусіди розповідають, що я маю інвалідність, бо мій дід був хуліганом – це таке прокляття. Думаю, що якщо тут залишуся, то вже розпочнеться моя старість", – написала мені 23-річна дівчина. 

права людей з інвалідністюРая Панасюк Автор: 20 хвилин

Спершу Я допоміг Раї переїхати до Вінниці,  а потім вона ще й вступила на журналістський факультет Київського університету Шевченка. І з часом доросла до першої уповноваженої з прав інвалідів в уряді України і побудувала свій центр реабілітації у Вінниці. Все можливо. 

Жити треба, і жити треба жадібно. Сонце сходить кожного дня – над нами і над Гімалаями.