Через російсько-українську війну тільки неофіційно 50 тисяч людей втратили руки та ноги. Реальна кількість може бути значно більшою і ця цифра росте щодня. Існують волонтерські та державні програми протезування, проте є й інша складова ― психологічна. Як навчитися жити з протезом, як він працює, та чи треба його соромитись? На ці та інші прості питання для «Характеру» відповідає керівниця Центру психологічної реабілітації Superhumans Center Світлана Куценко.
Мені ампутували кінцівку. Як це ― вперше стати на протез після поранення? Це боляче? Страшно? Чи я відчую полегшення?
Вперше стати на протез ― це, безперечно, хвилююче. Тут все залежить від того, яку кінцівку ампутували ― нижню чи верхню.
«Пацієнти з ампутованими нижніми кінцівками часом зізнаються, що було страшно стати на протез. Дехто порівнює це з першими невпевненими кроками дитини. От тільки дитина не усвідомлює наслідки своїх падінь, коли вчиться ходити, тому не відчуває страху, а доросла людина знає, що падіння може бути дуже небезпечним і травматичним», ― каже керівниця Центру психологічної реабілітації Superhumans.
Люди з ампутованими верхніми кінцівками інколи зізнаються, що їм було цікаво вперше користуватись протезом. Про полегшення теж згадують, але вже тоді, коли оволодівають навичками і вправно працюють з протезом.
Як взагалі працює біонічний протез руки? Що я зможу і не зможу з ним робити?
Біонічний протез руки працює від імпульсів мʼязів, навпроти яких розташовані датчики, таких датчиків 2, коли мʼяз скорочується протез виконує запрограмовану функцію (згинання пальців, розгинання і т.д.). Запрограмованих функцій може бути багато, проте для зручності використовується 4-5 функцій, а їх перемикання вимагає часу. Він призначений переважно для робіт, що не вимагають значних фізичних навантажень, необхідні бережливі умови праці, наприклад, відсутність пилу, бруду та вологи. З таким протезом людина може почуватися досить комфортно в побуті, а також працюючи в офісі. Але, звісно, протез ― це не рука, тому навколишній світ сприймається інакше. Тактильні відчуття він, на жаль, не повертає.
Люди уникають мене поглядом на вулиці, бо в мене протез. Це нормально?
Реакція людей на людину з протезом, як і загалом на людину з інвалідністю, може бути різною. У когось протез може викликати цікавість, але вони соромляться розглядати і розпитувати, бо не хочуть здаватися неввічливою людиною, тому вони відводять очі. Когось протез може лякати, а в когось викликати почуття жалю.
«Буває таке, що діти бігають і кричать: "Мамо, дивись, в нього залізна рука". Батьки їх зупиняють, але треба навпаки, казати: "Це наш захисник, подякуй йому, він на війні втратив ногу"», ― каже ветеран Вадим Мазніченко, який на війні втратив руку і ногу.
Війна стосується всіх, тому і люди мають право почуватись та реагувати по-різному.
«Комусь, хто втратив близьку людину на фронті чи внаслідок обстрілу, людина з інвалідністю може нагадувати про смерть і викликати думку, що нехай би їх близька людина теж отримала інвалідність, але зосталась жива. Така думка теж може змусити відвести погляд. Як і людина з інвалідністю має право на різне ставлення до власного ж протезу і нового образу тіла. Тому тут неможливо вказати на єдину правильну чи нормальну реакцію», ― говорить Куценко.
Оскільки людей з протезами на вулицях міст можна зустріти все частіше, в різних медіа можна знайти історії про людей, які з протезом продовжують жити своє повноцінне і цікаве життя, а громади, хоч і повільно, але впроваджують нові інклюзивні політики, це все сприятиме кращій інтеграції людей з інвалідністю в життя громади, і рівень толерантності в суспільстві зростатиме.
«Суспільство ще не настільки виховане, щоб сприймати це як щось звичне і буденне. Люди жаліють, витріщаються. Але іде процес виховання і сприйняття», ― розмірковує ветеран Ігор Дерман, який втратив на війні ногу.
Може варто ховати протез, щоб не лякати людей?
Протезу точно не варто соромитись. Але ховати його чи ні ― це особистий вибір людини.
«Бувало, і ветерани ховали свої протези, але я навпаки ― показував його, щоб люди почали звикати до цього», ― каже ветеран Мазніченко.
