Воїни Руслан Топчан, Антон Ковальчук і Віталій Іващук пережили втрату кінцівок, але не втратили силу духу. Що мотивує їх боротися далі?
Віталій Іващук
Віталій Іващук на війні з 2016 року – він пройшов бої на Авдіївській промзоні. У 2018-му дістав поранення, а 24 лютого 2022 року повернувся до України з Польщі щоб захищати країну в складі 108 батальйону 10 гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Брав участь у боях за Київщину, Житомирщину і Донеччину. Влітку 2022 року в результаті зіткнення з ворогом отримав тяжке поранення – танковий снаряд влучив у руку.
Я чекав, поки на перехрестя віїде танк, щоб його знищити. До перехрестя 150 метрів. Беру AT4 - протитанковий гранатомет і чекаю: виїде чи не виїде. Не виїхав. Тут така точка в мою сторону. Рука висить, кров тече. Кажу: “Я побіг на евакуацію на сусідню позицію”. Побратим вибігає з РПГ і такий: “Ти куди?”, а в мене висить рука. Я йому кажу: “На евакуацію”, а він: “А, добре. Біжи” (сміється). Боліло страшно. Всі кажуть: “Як ти там терпів? У тебе стільки волі”. Ви навіть не уявляєте, наскільки було боляче. Тільки коли вкололи знеболювальне воно трохи пом'якшилося.
Для того, щоб фізично реабілітуватися, мені знадобилося 3-4 місяці, але це інтенсивної роботи над собою в спортзалі. Мій реабілітолог, Андрій Новосад – дуже крутий хлопець. Він, можливо, навіть мене мотивував, бо був такий депресивний стан… Не через те, що немає руки, а через те, що я не можу повернутися до моїх хлопців. Я відчував, що я потрібний там. Було відчуття, що я зробив недостатньо. Що міг зробити більше і краще.
З протезами спочатку було певне розчарування. Про той протез, який в мене зараз, я дізнався після Нового року. А до цього приїжджали з Харківського протезного підприємства і казали: “Ось, можемо дати вам такі”. Я дивився на це і думав: “Блін, що за х*рня?”. І це не лише в мене була така реакція. А потім мене знайшов центр Superhumans. Там мені запропонували поїздку в Мюнхен, де мені зробили б тестові протези. Центр роз’яснив, що мені дадуть електричний протез. Я був дуже насторожений: “А що як не дадуть?”. Не хотів формувати очікувань. Приїхав, зробив заміри, а потім мені дали тестовий протез. Це просто… Я не пам’ятаю нічого. Якісь такі шалені емоції були. Я ніби заново народився.
Я довго думав про те, як я повернуся і що буду робити, а потім проїхався на машині з хлопцем, в якого немає руки вище ліктя. У мене простіше, бо в мене ампутована кінцівка, а в нього немає руки. Тож я вирішив спробувати сісти за кермо. Спочатку було некомфортно, а потім все почало виходити.
Також мене дуже тягнуло до людей на фронті. На війні більше людей, з якими ти можеш рухатися по життю. Вони справжні, без масок і зверхності – ти готовий піти за ними в пекло.
Антон Ковальчук
Про Антона: Антон Ковальчук – воїн 3-ї штурмової бригади. Він збирався піти на війну ще у 2014 році, але тоді в нього знайшли дві виразки шлунку під час проходження ВЛК. Його визнали непридатним, але він знову вирішив піти воювати у 2022 році. У боях на Запоріжжі втратив руку. Згодом пройшов лікування та реабілітацію і повернувся на службу.
Спочатку ми були в Києві, а після цього – на Запорізькому напрямку. Був у ТРО “Азов Київ”, потім ССО “Азов”. Потім почали кидати по частинах і ми вже оформилися в ЗСУ. Руку я втратив у боях на Запорізькому напрямку. Після поранення мене взяла під крило патронатна служба “Янголи Азову”, які допомагали з реабілітацією і лікуванням.
Отримати протез мені допоміг однокласник моєї сестри, який був волонтером в організації “Союз українок Америки”. Він звернувся до голови відділу і запропонував мою кандидатуру. Вона погодилася і повезла мене в США, де 10 дівчат збирали кошти на протез. В мене біонічний протез. Він коштував 40 тисяч доларів. Якщо я не помиляюся, то це ще й зі знижкою 50%. Завдяки цьому протезу я можу нести пакети, тримати чашку або ж притримувати рукою якісь овочі, поки я їх ріжу. Вдягнутися з протезом дуже важко без допомоги інших людей, бо там щось зачепилося, то там не можеш дотягнутися – це одна з причин, чому я іноді його не одягаю.
Антон "Коваль" Ковальчук Фото: Характер
Коли мені стало легше, я повернувся в 3-у окрему штурмову бригаду. Я проходив ВЛК і сказав травматологу, що хочу виконувати хоча б якісь обов’язки. Він записав мене як обмежено придатного. Наразі в мене є висновок ВЛК, є причини й обставини поранення. З цими документами я можу пройти медико-соціальну експертизу й отримати групу інвалідності – від цього вже залежатиме сума виплат і пенсій. Втім, я досі її не проходив, бо повернувся до виконання своїх обов’язків.
Руслан Топчан
Поранення сталося 21 грудня 2022 року під Нью-Йорком. У той день ми мали штурмувати ворожі позиції. 2 дні нас обстрілювали з усього, чого тільки можна було. У ході переміщення через позиції я просто наступив на протипіхотну міну і втратив ногу. Десь годину мене просто не могли витягти з поля бою. Хлопці сказали: “Ми тебе витягнемо. Самі тут поляжемо, але тебе витягнемо”. Потім мене одразу відправили в Дніпро, де провели ампутацію. Турнікет знаходився у мене на ногах 8 годин. Навіть якщо в тебе невеличка рана, кінцівки в тебе відмирають автоматично, тож це була вимушена міра.
Після цього я лежав у Києві в 4-й міській лікарні, а вже потім потрапив у центр “Незламні”. Це передовий центр протезування в Україні, бо тут є всі аспекти, які потрібні для пораненого. Це, зокрема, хірургія, реанімація, протезування і реабілітація. У цьому плані тут все дуже класно зроблено. Постійно проводять екскурсії, возять нас на стрільбу з лука, рибалку, кіно тощо. Тут все зроблено для військових.
Подзвонив командиру, він сказав: “Будеш стрибати, бігати, стріляти – без питань”. Тож я налаштований лише на це. Чим швидше я стану на ноги, тим раніше я повернуся до своїх хлопців. Побратими чекають мене. У стійці навіть стоїть мій автомат і його ніхто не чіпає.
