Павло Бойчук – фізичний терапевт клініки "Оберіг". З початку повномасштабного вторгнення він почав працювати з пораненими військовими, які потребують реабілітації. Клініка не відмовляється від дуже складних пацієнтів, команда збирається і обирає тип лікування та фізичної терапії воїна. В інтервʼю для Характера Павло розповів про особисту мотивацію працювати, перші кроки пацієнтів та деморалізуючі фактори для реабілітолога. Далі – монолог Павла.
Пішов реабілітувати військових у перші місяці війни
Моя мама – медсестра, тому я завжди був десь навколо цього. Після дев'ятого класу я вирішив піти в медичний коледж на фельдшера, щоб зрозуміти, чи це подобається мені, чи ні. Після другого курсу я, як випускник після школи, вступив до інституту Богомольця на спеціальність фізична терапія та ерготерапія.
Провчився там шість років, прийшов на практику в клініку “Оберіг”, де спочатку як студент, а потім як волонтер працював і вчився. Там дуже викосий рівень в лікарів, в перший дні ходив з відкритим ротом. Таке я бачив тільки в фільмах і серіалах про лікарні.
Дивіться повне відео на YouTube🎥
Почнемо з того, що рук не вистачало. У перший же місяць нам написали, що потрібна будь-яка допомога. Я відразу, на другий місяць війни, пішов в госпіталь волонтерити. Працювали з людьми, під наглядом фізичних терапевтів. Вони нас паралельно вчили. Я можу сказати, що я був максимально заряджений, хлопці максимально заряджені. І якщо є цей коннект, то я вважаю, що робота буде дуже плодорідною. І, власне, так і було.
Велика шана нашим військовим. Вони майже всі готові працювати, готові реабілітуватись, роблять все, що кажеш, і мають гарний результат.
Ейфорія від перших кроків пацієнтів
Відчуття, коли пацієнт робить перші кроки – це ейфорія. Я просто пам'ятаю перший крок пацієнта. Це був його день народження, я дізнався, що він пішов від його дружини. Вона сказала: “Він перший раз за рік пішов, і це якраз його день народження”. Він іде і каже: “О!”. Другий крок: “О!”.
Я можу узагальнити всі ці випадки. Питаєш пацієнтів: “Як твої відчуття?” У них максимальна ейфорія. Вони кажуть: “Це мій другий день народження”. Тобто це повернення, скажемо так, до функціонального життя після того, як для людини тепер немає таких бар'єрів.
Ти розумієш, що є результат, що ти не дарма працюєш, що ти не дарма на цьому місці, що ти приносиш користь для людини.
Успіх залежить і від реабілітолога, і від пацієнта
Є такі випадки, коли в людини не вистачає мотивації. На певний результат ми виходимо, і я перед собою не відчуваю вини. Тому що максимально зусиль приклав. Якщо задумуватися на рахунок кожного пацієнта, якому не вистачає мотивації, то я буду пригніченим і не зможу дати максимальну мотивацію іншим пацієнтам.
Зі своєї сторони я роблю все, що від мене залежить. Але потрібно розуміти, що це робота двох людей. Тобто ти вкладаєш 50% від себе і людина вкладає 50% від себе. І від цього залежить результат.
