Сьогодні жінки в армії — це не виняток, а невід’ємна частина нашої оборони. Вони проходять ті самі випробування, що й чоловіки, доводять професійність діями та щодня обирають залишатися в строю. Це історії Кіпіш, Пінк та Роксі — жінок, які свідомо змінили своє життя. Їх об’єднує спільне рішення: бути там, де вони зараз потрібні.
Кіпіш, 29 років. «Жінка у війську — це така ж частина армії, як і всі інші»
Марина на псевдо «Кіпіш» народилася у с. Гнідин на Київщині. Зараз виконує завдання на Запорізькому напрямку. Вона — головна медсестра медичної роти. До повномасштабного вторгнення Марина працювала медсестрою хірургічного відділення в лікарні швидкої допомоги. Робота була виснажливою, але улюбленою. Мрії були звичайні: сім’я, діти та власна квартира.
Про військо замислювалася ще з 2017 року, але тоді її не взяли. У 2022-му спробувала знову, але черги були настільки великі, що їй порадили повернутися додому. До армії вона приєдналася у 2024 році. На її світогляд вплинула робота в лікарні.
«Постійно привозили військових із тяжкими пораненнями. Я бачила, скільки ускладнень виникає через погано надану допомогу на початкових етапах евакуації. Майже всі говорили, що медиків катастрофічно не вистачає».
Фото: архів героїні
Остаточно на її рішення вплинула смерть військового. Це окрема історія, про яку вона поки не готова говорити публічно. Але саме тоді Марина зрозуміла, що точно має йти. Близьким сказала в останню чергу. Батько теж військовий, тому знала, що буде проти й переживатиме. Повідомила вже тоді, коли на руках було мобілізаційне доручення.
«Зараз родина — це моя найбільша підтримка. Особливо молодший брат».
Свій шлях розпочала бойовим медиком стрілецької роти. Найскладніше було влитися в чоловічий колектив, адже була єдиною дівчиною в підрозділі.
«Було таке ставлення: “Що дівчина може робити в стрілецькій роті?” Дивилися не на мою роботу, а на те, що я жінка».
Вона не сперечалася. Просто працювала. І доводила професійність не словами, а діями.
Фото: архів героїні
Перший бойовий виїзд на Донеччину став для неї моментом, коли вона вперше відчула себе частиною військового середовища.
«Я збирала хлопців на виходи, зустрічала після, їздила на евакуації. Саме тоді відчула, що мене прийняли. Що я вже не “дівчина в підрозділі”, а своя».
Каже, у війську дуже швидко зникає поділ на «жіноче» та «чоловіче». Головне — якісно робити свою роботу: вона ремонтувала машини, витягувала поранених, які були вдвічі важчими за неї, носила та вантажила все необхідне.
У квітні 2024 року загинув її побратим Беха — той, хто підтримував із самого початку. За кілька днів ворожий удар по медпункту забрав життя медиків:
«Після цього я вже точно стала іншою».
Зараз її робота — це особовий склад, організаційні питання, виїзди на евакуації, стабілізаційний пункт та лікувальне відділення. Однакових днів майже не буває.
«Я стала жорсткішою, більш уважною до деталей і більш зібраною. Зараз набагато більше думаю наперед, бо тут дрібниць не буває. Якщо зовсім по-простому — я вже забула, що таке підбори та спідниці».
Бути жінкою у війську сьогодні для неї — не про боротьбу зі стереотипами.
«Це про силу, відповідальність і свою справу. Не про те, щоб комусь щось доводити, а про те, щоб чесно робити свою роботу. Жінка у війську — це така ж частина армії, як і всі інші».
Пінк, 36 років. «Хто, як не ми?»
Маргарита на псевдо «Пінк» родом із Харкова. Сьогодні вона служить на Харківському напрямку, але вже найближчим часом підрозділ переходить на Запорізький. Наразі Пінк працює на кейсеваці. До повномасштабної війни Маргарита планувала переїзд до Берліна. Працювала digital-маркетологинею, жила активним життям. Любила займатися циклокросом та їздити на концерти по всій Європі.
«У 2022 році я сходила на свій останній концерт. За два тижні почалося повномасштабне вторгнення».
Фото: архів героїні
Вперше до військкомату прийшла у березні 2022-го. Відмовили. Після третьої відмови вона зрозуміла, що потрібно “попрацювати над резюме”. Почала ходити на всі можливі тренінги з тактичної медицини. З четвертої спроби її взяли.
«Наважитися було просто: або ми їх, або вони нас. Харків настільки близько до кордону, що за своє місто я була готова на все».
Робота Пінк — це цілодобові чергування, виїзди за пораненими та їхня стабілізація. Крім того, вона проводить заняття з тактичної медицини.
«Щоб з позицій вивозити 300-х, а не 200-х».
Першу ротацію згадує складно. Вони були у Бахмуті саме тоді, коли місто брали в кільце.
«Сиділа без роботи під міськими боями. Звучить дивно, але дуже не вистачало відчуття потрібності».
Частиною війська відчула себе на п’ятому-шостому місяці служби:
«Коли повернулася додому і зрозуміла, що хочу назад. Коли не могла заснути вдома, то їхала на ППД і спала під розмови чергових. У знайомих голосах і запахах».
Стереотипи щодо жінок у війську, каже, нікуди не зникли.
Фото: архів героїні
«Тебе з голови до ніг роздивляється вчорашній контрактник. Розказує, що ти тут заради звання чи уваги чоловіків».
Але з часом усе вирішує практика.
«Якщо ти їдеш на позицію і спокійно даєш згоду на будь-яку навіть “найтупішу перевірку”, то питання одразу зникають».
У війську не працюють цивільні резюме. Тут працює результат.
«На цивілці твоє CV дає тобі роботу з випробувальним терміном. А тут ніхто не дивиться на папери. Питання зникають тоді, коли з’являються поранені».
Зараз у роті вона єдина дівчина. Ті, хто давно воює, сприймають її на рівні.
«Жінки в абсолютній більшості — добровольці. Так, фізичні показники різні. Але віддавати роботу “чахликам” під 60 кг із протрузіями чисто принципово — це така тупість».
Вона завжди була емпатичною й тривожною. Зараз близькі кажуть, що стала жорсткішою. Про жінок у війську говорить так:
«Хто, як не ми? Тож ми тут незалежно від статі».
Роксі, 22 роки. «Ми давно в цьому строю»
Марія-Роксоляна на псевдо «Роксі» народилася у Львові. Сьогодні вона несе службу, через специфіку підрозділу не розголошує теперішню посаду та деталі завдань. До повномасштабного вторгнення вона навчалася на другому курсі за спеціальністю «Соціологія» у Львівській політехніці. Була однією з найкращих студенток на кафедрі, щиро захоплювалася наукою. Паралельно вивчала програмування та планувала будувати карʼєру в ІТ. У вільний час гуляла містом зі своїм песиком і займалася його дресируванням.
Фото: архів героїні
Перші півтора року великої війни Роксі продовжувала навчання дистанційно, працювала в ІТ-компаніях та займалась волонтерством. Завдяки цій діяльності її найближчим колом спілкування стали військові.
«Я стала частиною їхнього життя, а вони — мого. Я переймала на себе всі їхні страхи, болі та переживання настільки, наскільки це можливо. Наче сама проживала все, про що вони розповідали».
Коли здавалося, що вона знайшла «своїх» — людей, які стали другою сім’єю, — їхні життя забрала війна.
«Це розбило як мене, так і жагу до життя».
Рішення мобілізуватися наприкінці 2023 року стало єдиним способом, на той момент, помститися та жити далі з більш вагомим внеском у перемогу. Батьки спершу не підтримали її вибір, сприйнявши це як особисту трагедію. Вони намагалися відмовити доньку, проте з часом стали її найбільшою підтримкою.
«Один із друзів, який пішов воювати з перших днів вторгнення, лише посміхнувся і сказав, що мені у строю робити нічого».
Перші тижні служби були про адаптацію до нового середовища. Вона побувала в кількох підрозділах. Обирала той, де її не оцінюватимуть через стать чи вік. Каже, глузування звучали і в очі, і за спиною. Її називали представницею «слабкої статі». Це не зламало її, але змусило шукати інше місце служби.
Відчуття приналежності прийшло під час військової підготовки. На стрільбах у люті морози Роксі показала найкращі результати серед майбутніх посестер.
«Коли отримала першу похвалу і побачила здивовані погляди інструкторів, відчула, що нарешті довела: я заслуговую бути тут».
До підписання контракту Марія-Роксоляна романтизувала службу. Їй здавалося, що все буде як у героїчному фільмі.
«Виявилось, що захист Вітчизни — це не лише стрілянина, а й робота з документами, складна фізична підготовка, брудна робота в холодній землі, наряди, чистка зброї та безкінечні поїздки в напіврозвалених автівках».
Стикалася з сексизмом та ейджизмом. Спершу жартувала, потім намагалась зрозуміти таке їх ставлення до себе, вступала в дискусії та дебати, які завершувались безрезультатно. В підсумку вирішила доводити свою цінність діями. За порадою посестри відмовилася від допомоги побратимів: переносила боєкомплект і спорядження самостійно, не дозволяла підвезти себе, займалася фізичною підготовкою та не відмовлялася від полігону.
«Робила все сама, навіть коли було важко. Думаю, саме так я заслужила їхню повагу і довела, що моя стать та вік не впливають на мою здатність виконувати накази».
Військо загартувало її характер. Роксі стала відповідальнішою, витривалішою та серйознішою. Інакше сприймає світ, цінує близьких і власний час. А найбільше — тишу та можливість залишитися наодинці з собою.
«Для мене бути жінкою у війську сьогодні — це вже не про боротьбу за місце у строю. Ми давно в цьому строю і так само несемо службу».
