"Характер" розповідає історії трьох ветеранів, які пройшли цю програму в Могилянці і зараз отримані знання, навички і знайомства застосовують у цивільній роботі.
“Печенька” – Юлія Шевчук
"Відклич своїх підданих", – буркотить побратим, відмахуючись від ластівок, які намагаються його клюнути.
Юля, позивний "Печенька", так вперто захищала гніздо ластів’ят, які поселилися прямо під стріхою їхньої хати на Донбасі, що побратими стали кликати її діснеївською принцесою.
А місцеві, які до того боялися навіть звертатися до військових, принесли їй великого кавуна і мед у сотах, бо “Печенька” допомогла місцевому жителю з ментальною інвалідністю.
Юлія Шевчук
Медична історія Юлії Шевчук почалася задовго до війни. Вона готувалася вступати в медичний університет, мала базові знання і нахил, хоча згодом від цієї ідеї відмовилася. Переломним став Майдан. Юлія була там із другого дня революції і залишалася до кінця, надаючи домедичну допомогу просто на місці.
“Після Майдану я дуже глибоко зайшла в тему правильного надання домедичної допомоги. А потім просто почалася війна. І це було максимально логічно – включитися в допомогу”, – каже Юлія.
Добровольчі підрозділи і “Госпітальєри”
З 2015 року вона працювала на медичній евакуації. Спочатку як волонтерка, згодом мобілізувалась до добровольчих підрозділів, але пізніше повернулась до служби в “Госпітальєри”. Саме за цей період служби Юлія отримала статус учасниці бойових дій.
“Печенька” працювала на різних напрямках. У період АТО – на Донеччині та частково Луганщині. Під час ООС – переважно в Донецькій області. Географія змінювалася разом із війною, але суть роботи залишалася тією самою – прийняти людину в найгіршому стані і зробити все можливе, щоб передати її далі живою.
На службі
У "Госпітальєрах" Юлія працювала старшою групи медичної евакуації – на ланці, куди потрапляють люди у критичному стані, часто без жодних гарантій, що їх вдасться врятувати.
“Це та ланка, коли ти отримав людину, потім стабілізував те, що міг зібрати – і передав. І в більшості випадків ти навіть не знаєш, що з нею було далі”, – каже Юлія і додає, що медики майже ніколи не бачать моментів, коли “все добре”. Їхня робота – це постійне зіткнення з болем і втратами.
“Ми бачимо, коли щось пішло не так: коли є багато поранених, втрат, людей у найвразливіші моменти їхнього життя. Бували моменти, коли я молилась і просила, щоб забрали мене, а людина жила”.
Могилянка – спільнота, а не курс
До навчання в Центрі лідерства захисників Києво-Могилянської академії Юлія прийшла свідомо і без ілюзій. Каже, що має кілька вищих освіт і добре розуміє, скільки ресурсів забирає навчання в дорослому віці. Саме тому підходила до вибору програми дуже прискіпливо.
Для неї Могилянка не стала перекваліфікацією чи спробою “почати з нуля”. Центр лідерства захисників України зібрав людей із різним, але суміжним досвідом: військовим, волонтерським, управлінським.
"Печенька" на навчанні
“Я б назвала це не школою лідерства і стійкості, а ограненням особистості. Тебе не намагаються зліпити наново. Тобі дають інструменти і можливість подивитися на себе під іншим кутом”, – пояснює Юлія.
Ключовим для неї стало саме середовище – постійна взаємодія з людьми, які мають військовий досвід, але не обов’язково такий самий, як у неї.
Навчання було інтенсивним: кілька вечорів на тиждень і повний день у суботу. Все безкоштовно. Знання і контакти, отримані під час програми, Юлія використовує в роботі зараз.
“Я не скажу, що це навчання мене змінило. Але я взяла звідти ті шматочки, яких мені не вистачало. І я точно використовую їх у своїй роботі”.
"Море" – Катерина
До війська Катерина пішла у 19 років – добровільно. І, як одеситка, отримала позивний "Море".
Більшість її військового досвіду пов’язана з евакуацією поранених. Вона згадує штурми, підриви, важкі поранення, ситуації, де рахунок ішов на хвилини. Один із таких випадків – боєць, який накрив гранату ногою, бо уже мав 2 прострілені руки. Висока ампутація, масивна крововтрата, клінічна смерть дорогою. “Ми його везли, молилися, капали все, що тільки можна – і все ж врятували”, – згадує Катерина.
Катерина
"Море" служила з 2020-го по 2024-й роки. Починала фельдшеркою, у підрозділі була єдиною медикинею й відповідала за роботу медичного пункту. Повномасштабне вторгнення зустріла в Одесі, згодом перевелась у бойовий підрозділ і працювала на евакуаціях. Спогади і бойовий досвід, які вона отримала там, залишаться з нею на все життя: "Якось мій побратим, уже загиблий бойовий медик Ульф, витягував з болота військового з повністю розірваним животом. І ця людина все ж вижила".
З часом Катерина почала командувати іншими медиками. Один з них боявся виїжджати на бойові: казав, що не зможе поставити вену. Тож “Море” тренувала його в польових умовах – на собі. Хлопець сколов командирці всі руки.
"Море"
Пізніше саме цей медик поїхав на бойову евакуацію і впорався з важким пораненим. Для Катерини це було важливо побачити, як людина, яка дуже боялася, бере на себе відповідальність – і зрештою справляється.
Розуміння, що ти не одна така
Після звільнення з війська найскладнішою для неї виявилась адаптація до цивільного життя. Після досвіду командування та роботи в надзвичайних обставинах, 24-річній дівчині необхідно було знову вибудовувати себе поза армією.
Саме в цей період у її житті з’явилася програма Центру лідерства захисників Києво-Могилянської академії. Вона потрапила туди після співбесіди з командою Центру – директоркою Яною Чапайло та координаторкою програми Марією Саврун.
“У Могилянці ти приходиш у середовище, де не треба пояснювати, хто ти і що з тобою було. Ти просто є. І цього достатньо”, – говорить Катерина і додає, що саме спільнота стала ключовою цінністю навчання. Люди, які тут навчаються, мають різний досвід, але всі мають схожий внутрішній стержень: “Це люди з бізнесу, з політики, з громадського сектору, але дуже багато з військовим досвідом. І в якийсь момент ти розумієш, що ти не одна така. Що нас багато”.
Катерина на навчанні
Навчання, за її словами, було інтенсивним, але не відірваним від реальності. Важливими були не лише лекції, а й постійна взаємодія між учасниками: “Могилянка – це дуже про спілкування. Про те, що ти говориш з людьми, слухаєш, як вони мислять, як приймають рішення. І в якийсь момент це починає працювати на тебе”.
До групи приходили лектори з міністерств, великого бізнесу, управлінських структур – люди, до яких у звичайному житті складно потрапити. Катерина порівнює це навчання з іншими програмами, які проходила раніше. За її словами, за коротші курси вона платила значні суми, але саме в Могилянці безкоштовно отримала більше матеріалів, більше змісту і ширший погляд на процеси, з якими стикається держава і громадський сектор.
Після завершення програми вона пішла вчитися далі: зокрема на курси з лобіювання, бо її зацікавила практична робота з політиками і правотворенням.
“Завдяки Могилянці я знайшла роботу. І половина важливих людей, яких я знаю зараз, – це люди з Могилянки”, – каже Катерина, яка зараз працює у Mil Tec компанії, яка займається виробництвом зброї; а також є координаторкою з питань іноземних військовослужбовців в ГО і залучена до роботи з громадським сектором і до формування політик у цій сфері.
Вона не очікує окремого статусу чи особливого ставлення до себе зі сторони цивільних. Для Катерини важливо, щоб підтримка захисників не зводилася до слів: “Всі повинні допомагати війську. Бо тільки дія – це любов”.
Дмитро Терновой
Дмитро Терновой почав службу у 2019 році – добровольцем у підрозділі “Госпітальєри”. Після завершення навчання він підписав контракт із морською піхотою. Служив у 503-му батальйоні в Маріуполі, згодом – у першому батальйоні 38-ї бригади морської піхоти.
На початку повномасштабного вторгнення підрозділ, у якому служив Дмитро, вже тривалий час перебував на позиціях у Донецькій області.
“Ми вже сім місяців жили в окопах – втомилися і нас уже мали міняти, а все тільки починалося”, – згадує Дмитро.
Дмитро Терновой
Його основною спеціалізацією була робота бойового медика взводу. Дмитро виконував завдання разом із піхотою, зосереджуючись на наданні першої медичної допомоги, а також займався інструкторською підготовкою: “Це як звичайний піхотинець: у руках у тебе автомат, тільки на плечах ще медичний рюкзак. Оборона, наступ – все так само, як і у всіх піхотинців, тільки з акцентом на надання першої медичної допомоги”.
Походження з Криму стало для нього одним із ключових чинників рішення долучитися до війська. Дмитро народився у Феодосії і прожив там близько двадцяти років: “Я для себе ще в 14-му році визначив, що так чи інакше долучуся до лав Збройних сил України. Було очевидно, що цей конфлікт надовго і що колись буде другий раунд”.
Дмитро на службі
У травні 2022 року він отримав важке поранення під Авдіївкою. Міна розірвалася за спиною – уламки пробили легені, діафрагму і селезінку. Самостійно пересуватися Дмитро вже не міг.
Евакуація тривала близько п’ятнадцяти годин. Води не було, доводилося пити фізрозчин з ампул. Під час вивезення машина з пораненими перекинулася.
Запит на навчання після п’яти років служби
У 2024 році Дмитро звільнився зі служби і вступив на магістратуру з публічного управління в Український католицький університет. Паралельно він шукав прикладне навчання для роботи в цивільному секторі.
Про програму Центру лідерства захисників Києво-Могилянської академії Дмитро дізнався восени 2024 року. Спочатку пройшов короткий курс з професійної навігації, а згодом – основну програму після відбору.
“У мене був запит на навчання, бо я майже п’ять років служив. Я планував усе життя бути у війську, а тут треба було шукати цивільну роботу. Для мене програма стала середовищем своїх людей, де у вас спільний етичний базис і не треба доводити якісь очевидні речі”, – говорить Дмитро і окремо відзначає прикладний характер навчання: роботу з кейсами, моделювання ситуацій і спілкування з викладачами з міністерств, управлінських структур і бізнесу.
Дмитро на службі
“Війна – це надовго, тому суспільству треба звикати грати вдовгу. І краще знайти своє місце і там добре робити свою роботу”, – підсумовує Дмитро.
***
Центр лідерства захисників України є університетським структурним підрозділом Києво-Могилянської академії. Він працює в межах Могилянки і зосереджений на підтримці ветеранів через освіту та розвиток ветеранської спільноти. Центр існує трохи більше року і за цей час працював як з окремими ветеранами, так і з громадами, надаючи експертну підтримку щодо адаптації військових до цивільного життя.
Основний фокус Центру – освітня підтримка ветеранів. Ключовою тут є сертифікатна програма “Лідерство і стійкість” – спрямована на ветеранів і ветеранок, які після служби прагнуть брати на себе відповідальність у цивільному житті та будувати кар’єру у сфері публічного управління або в бізнесі.
Програма є короткою сертифікатною і триває близько трьох місяців. Вона орієнтована на практичну підтримку переходу від військової служби до професійної діяльності у цивільному середовищі. Команда Центру розглядає освіту не як формальне навчання, а як інструмент адаптації і підтримки ветеранів у перехідному періоді.
Подібних програм в Україні небагато. Освітній компонент адаптації ветеранів залишається менш розвиненим у порівнянні з матеріальною або психологічною підтримкою, хоча саме освіта і навчальне середовище можуть відігравати важливу роль у поверненні ветеранів до цивільного життя.
Окремий акцент програми зробили на формуванні спільноти. Навчання поєднують зі створенням ветеранського середовища в університеті, де військові можуть почуватися повноцінною частиною освітнього простору. Центр також працює зі спільнотою випускників і підтримує подальші освітні траєкторії учасників.
Команда Центру розглядає програму як приклад для інших університетів і прагне поширювати практику створення спеціалізованих освітніх програм для ветеранів у вищій освіті України.
