У тексті – досвід Олени Борисовець, дружини військового Павла, який отримав важкі поранення під час бойового завдання. Вона працює менеджеркою з корпоративної соціальної відповідальності. Її брат, батько і чоловік – служать. Вона звикла менеджити проєкти. Але ніщо не підготує до ситуації, коли проєкт – це виживання твоєї близької людини.
Дзвінок з невідомого номера
9 березня, близько 16:00, машина Павла потрапила під удар FPV-дрона. Він вижив. Телефон згорів. У машині згоріло все. Через дві години після поранення він згадав номер дружини, попросив у санітарки мобільний і подзвонив з невідомого номера.
"Я взяла слухавку і не впізнала голос. Це був не Павло, це був якийсь зламаний голос, який каже: "Це я". І я не відразу зрозуміла. Спочатку навіть подумала: скам".
Він сам повідомив їй, що отримав поранення. І саме це – дзвінок від нього – стало точкою опори.
Павло в перші дні після поранення
"Я собі стільки разів у голові ховала його. Коли він подзвонив – найстрашніше не справдилося. Він живий".
"Ми думали, що треба рятувати око. А виявилося – легеню"
Олена одразу повідомила командування. Почала шукати лікарів, дзвонити знайомим, домовлятись, куди везти. Єдине, що сказав їй Павло: у нього проблеми з оком.
"Я сприйняла це як головну і єдину проблему. Значить, усе інше – не критичне. Треба врятувати зір".
Разом із другом родини вони знайшли офтальмолога в Дніпрі. Хірург погодився прийняти Павла, якщо той буде в лікарні до п’ятої ранку. Олена вже їхала потягом і безупинно повторювала Павлові: "Тебе має оглянути Євгеній Григорович. Запам’ятай. Євгеній Григорович".
Рука Олени в руці Павла
Коли вона приїхала до лікарні, побачила, що на руці Павла написано маркером: "має оглянути Євгеній Григорович".
Операцію зробили. Але врятувати око було неможливо. Тільки після неї з’ясувалося, що поранень значно більше: дренаж у легені, роздроблена рука, пошкоджені барабанні перетинки.
"Ми думали, що треба рятувати око. А виявилося – легеню".
"Я стою поруч, а зробити нічого не можу"
Вранці Олена вже була в Дніпрі. Їй повідомили, в якому відділенні лежить Павло. Але коли вона прийшла, її не впустили.
"Мені сказали, що я не вмію читати написи на дверях. Хоча 10 хвилин до того санітарка сказала: "Ось-ось зайдете"".
Пустили вже згодом. Але комунікації з лікарями не було. Вся інформація йшла через командування: командир підтримував контакт, передавав діагнози, уточнював у лікарів.
"Стою біля лікарняного ліжка, але легше написати командиру, ніж спитати в лікаря".
Павло був у реанімації, весь у трубках, з дренажем у легені, у вусі – латекс, у тілі – уламки. Він просив: "Попроси їх, щоби витягнули з мене ці трубки".
Поранений Павло в лікарні
"Я нічого не могла зробити – тільки стояти поруч".
Через кілька годин після розмови з черговою лікаркою в палату зайшов військовий. Не представився. Просто сказав: "Готуйте, зараз забираємо гелікоптером".
"І ти не знаєш, що краще: транспортувати чи залишити. Але тебе ніхто й не питає", – розводить руками Олена.
Зрештою, транспортування відклали – стан був нестабільний. Але для Олени ці перші дні стали найвиснажливішими, бо не знала, чого боятися.
"Ми всі виглядаємо, як добрі знайомі в лікарняному серіалі"
Павла транспортували в лікарню до Києва.
Найскладнішими були перші тижні. Павло не міг ходити, не міг їсти сам, не міг говорити. В Олени не було й хвилини тиші. Вона водила його в туалет, годувала, міняла бинти, капала ліки, вчилася доглядати за пораненим тілом і новим обличчям людини, яку знає все життя.
Павло та Олена
"У палатах ми ставали командою. Дружини поранених одна одній показували, як перев’язувати, як підтримати, як дати води, як заспокоїти після операції. Нас не вчили – ми самі вчилися. У когось чоловік уже переніс щось схоже і дружина ділилася досвідом. У когось щойно поставили діагноз і вона питала у нас".
У палатах панує тиша і безкінечний рух. Хтось ходить із катетером, хтось учиться заново вдягатися, хтось лежить і не встає. І поруч – партнерки, дружини, мами. Вони поруч з ранку до ночі. А далі – телефоном.
"У лікарні ти не просто дружина. Ти – команда"
Перші тижні Павло не міг навіть підняти руки. Щоб лягти, потрібна була допомога. Щоби поїсти – годувати з ложки. Щоби вставити краплі – навчитись обробляти травмоване око.
Олена навчилася. Все почалося з того, що дружина "сусіда по палаті" показала їй, як правильно робити перев’язки, чим краще протирати, як капати.
"Я пам’ятаю, як вперше побачила місце, де колись було око. Це не те, до чого тебе готують. Але коли твій чоловік просить, щоб саме ти це зробила, ти береш себе в руки".
У лікарнях усе тримається на партнерках. Це жінки, які приходять щодня, які першими бачать кров, дізнаються новини про поранення, підписують документи, координують перевезення, дзвонять командуванню, шукають лікарів. Вони поруч без зарплат, лікарняних і вихідних.
"У лікарні я зустріла десятки таких, як я. І ми не просто знайомі. Ми одна система. Ми обмінюємося порадами, переносимо одна одній воду, чергуємо під операційними".
"Є моменти, коли ти не можеш не прийняти"
У палаті Павла були сусіди з ампутаціями. Сусіди, які втратили зір. Сусіди, які щойно дізналися, що уламок у них біля сонної артерії.
Олена згадує, як одного разу вони потрапили в палату, де пахло ліками, кров’ю і димом від сигарет. Вона вже хотіла попросити не курити, але побачила чоловіка, який осліп повністю. Його дружина тримала його за руку. І він не міг знайти, де двері.
"Я вже нічого не сказала. Я прийняла. Бо це не про комфорт – це про виживання".
Так само вона спокійно сприймала чужі історії. Підтримувала тих, хто приходив після важчих поранень. Ділилась досвідом. Давала номер хірурга. Пояснювала, як оформити папери.
Павло та Олена
Але все це – лише частина того, що відбувається за зачиненими дверима палат.
"Після операції – дзвінок з Тернополя. І ще сто справ"
Олена повернулася до роботи через два тижні після поранення Павла. Вона менеджерка корпоративної соціальної відповідальності. І поки її чоловік лежить після операції, вона координує благодійні проєкти, організовує майстер-класи в різних містах, вирішує термінові запити.
"Це дуже схоже на кризове реагування. Просто криз багато – і всі одночасно. Павла щойно забрали на операцію, а мені дзвонять з магазину: немає імбиру для майстер-класу. У той самий момент медсестра кричить, що немає історії хвороби і операцію не можуть розпочати".
Рука в руці
У перший місяць її підтримував менеджер: брав частину комунікації на себе, попереджав партнерів. Але поступово Олена повернулась у робочий режим. Працює вечорами, бере участь у мітингах, координує команду.
"Найважче у ті дні, коли операція і день після. Бо треба бути поруч. А ще – на зв’язку з лікарями, з родичами. І на роботі. Тут усі – ніби на спільній лінії. У кожного – своя війна".
