Сьогодні сюди запросили журналістку "Характера".
Заглянемо, що всередині?
Духи
Резиденція має шість духів: трьох котів і трьох собак. Не всі показуються водночас; виникають по черзі. Когось ти бачиш, комусь приходити не час.
Білосніжна толерантна Білка – пухнаста, довгонога собака-альбіноска з шоколадними очима і білими віями; Білку не видно на білому снігу.
Зазвичай вона заходить у простори МС6 спокійно, з повагою – тицяється мокрим носом у коліна гостей і лягає відпочивати на різнокольоровий фігурний кафель Резиденції.
Її син Бакс – чорний як ніч, нестримний як вихор; влітає непроханим вітром у кімнати і розносить простір.
Простір, який живе і нуртує – дихає сизим димом на верхів’ї лисуватого Тростяна.
Величезний лісовий Кіт Без Імені приходить і йде сам по собі.
Кіт
Найчастіше його можна знайти біля кухні та тепленького каміна у вітальні Садиби. Кіт дозволяє себе називати усіма іменами; дозволяє брати себе на руки та гладити по густій шоколадній шерсті з чорними тигровими прожилками. Кіт зі спокоєм Сфінкса переходить з рук на руки, ніби він і не Кіт тобі зовсім – ніякої драми, незадоволень і безмежного его, властивого всім іншим котам; поблажливий Карпатський Дух, розміром з маленьку рись, приходить і йде за власним бажанням.
Психологиня
"Люди потребують людей; люди навчаються від людей; люди зцілюються одне від одного".
У високому вікні другого поверху Садиби видно, як на вулиці шепочуться дерева. Сонце сьогодні не падає на біляве волосся психологині Інни Фалькової; день туманний і сизий; гір Славська майже не видно.
Повернення з війни змінює людину – навіть серед близьких можна відчувати себе чужим. Щоб допомогти ветеранам і тим, хто пережив травматичний досвід, МС6 разом із мистецькою спільнотою та підтримкою небайдужих зі всього світу створили програму "Віднова спільнотою". Довжиною у шість днів, програма допомагає відновити внутрішній баланс: від фізичного та емоційного до духовного.
З білявим коротким волоссям - Інна Фалькова
Формат програми гнучкий і адаптується під потреби і запити учасників. Наприклад, однією з груп були жінки, які пережили полон, іншою – бойові медики, госпітальєри. Також "Віднова спільнотою" практикує сімейні заїзди для захисників та їхніх рідних.
Програма складається з кількох ключових компонентів:
-
Терапевтичні сесії: групові обговорення з професійними психологами та індивідуальні консультації. Ці терапевтичні групи з психотерапевтами мають закритий формат (на них допускаються лише учасники–військові).
-
Мистецтво як терапія: комбінований формат взаємодій учасників та мистецької спільноти. Тут можна потрапити на майстерки з глинотерапії, свічковаріння, ткацтва, фотографії, музики й танцю.
-
Тілесні практики: ранкова йога, цигун і соматичні практики для зняття напруги.
Після завершення програми учасники залишаються на зв’язку з психологами та організаторами, отримуючи підтримку в складні моменти. Інколи випускники повертаються як ментори для нових груп, ділячись своїм досвідом і допомагаючи іншим.
Ранковий цигун з Бреттом Хілом
У перший день Віднови захисники напівжартома натякають Інні: "Навіщо нам психолог? Ми б тут зібралися у колі, класно поспілкувалися про наше братство-сестринство. А ви нам якісь питання задаєте. Давайте без цього. Посидимо-поговоримо". Словом, не заважайте нам своєю психологією.
Інна приймає виклик, йде до них у простір поступово – вибудовує знайомство, довіру. Їй потрібно допомогти їм наростити захисти: приготувати налаштування, щоб вони могли комфортніше повернутися в соціум.
Інна Фалькова (у синьому) та Олена, захисниця та учасниця цьогорічної Віднови
Інна спостерігає за ними по-різному: по тілу та поведінці; по способу розмовляти та виявляти емоції. Індивідуально працює з психологічними травмами; шукає місця, які потребують розвитку.
Спостерігати за ними цікаво. Зазвичай, коли приїжджають незнайомі люди, їй треба філігранно працювати над тим, щоб група об'єдналась. Проте учасники січневої "Віднови Спільнотою" інакші – знайомі одне з одним через військовий контекст, спільних знайомих, спільні цінності. Вони відчувають свою інакшість від цивільних; спільні спогади об'єднують; спільні травми резонують.
Хтось втратив ресурс, вогонь, смак і силу жити; хтось балансує на межі вигорання; хтось бореться з посттравматичним синдромом. Хтось – усе разом.
"У спільноті, об’єднанні людині легше знаходити і проходити свій індивідуальний шлях. Так ми отримуємо ресурс; людей, які дають пряму підтримку. У більшому колі "своїх" ми отримуємо більше такої підтримки; так з’являються сенси – ми отримуємо їх в людських середовищах. Ми, як вид, не виживаємо наодинці. А з чимось настільки великим, як війна, можна впоратися тільки колективно".
Психологиня спускається вниз по кручених дерев’яних сходах Садиби. Вона спізнюється у інший простір – простір творення.
Творці
Захисники виходять на традиційні українські танці, в народі – на "дриґи". З рук до рук передають пляцки з кухні, пахучий глінтвейн і яблучний сік; свічі на столах жевріють м’яко, ніби вигадливих кандеблярів зі стелі не досить; вітер б’ється у вікна, поки люди, що зазвичай тримають у руках життя і смерть, переплітають їх у танці, якому сотні років.
В цій же кімнаті висять ікони, де намальовані святі, виведені ніби дитячими руками, яскравими кольорами, нерівними лініями. Насправді – написані нейровідмінними митцями.
Виставку привезла художниця Оля Ставникович. У квітчастій українській запасці мисткиня зі світлим волоссям каже: ось мої художники, які відчувають і бачать трохи не так, як всі інші. Оля не малює за них, не розповідає їм, як має бути. Вчить, дає пензлі і фарби, і відступає, дає їм волю малювати. Волю бути.
Простір "Віднови Спільнотою" творять разом: музиканти, художники, гончарі, танцівники, співаки. У цих добрих, високих станах захисники відігріваються і нагадують собі: “Ось так може бути добре; ось за це ми воюємо; ось тут серце, і тут душа, і тут майбутнє. Нічого не марно”.
Зліва направо: архітекторка Ольга Суха, мисткиня Ольга Ставникович, Дарина Пазенко – співтворчиня та менеджерка проєкту "Віднова Спільнотою"
Авторську музику з акустичним акомпанементом тут грає трійко музикантів: Беня Стюарт, Ольга Стернейчук, Бретт Гілл або ж Brother Hill. Бретт також є співзасновником проєкту "Віднови Спільнотою" для захисників.
Бо Бретт знає – коли обидві сторони віддають свої душі заради майбутнього України та української ідентичності, це створює важливу можливість: для захисників – побачити й відчути серце того, що вони боронять, а для митців – зустріти тих, хто забезпечує їм свободу творити.
Бретт Хілл
Голоси митців гортанні, переливисті, сплітають все: традиційні українські мотиви, американський і британський фолк; українські Карпати та американські Аппалачі; Львів та Огайо; гори і степ – Україну і світ, разом.
На резиденції іноземні гості часті, свої і бажані. Волонтер Річард Вудраф з Лондона, з постійними фандрейзинговими кампаніями для українського війська та цивільних, заїжджає на кілька днів, знімає відео для промотингу зборів у соцмережі, їде волонтерити далі.
"Дриги"
Бретт і Беня, хлопці з "Огайщини", потрапили до України ще до повномасштабного вторгнення: мали спільний музичний проєкт Slavalachia з українцями. Хлопці полюбили цю країну: з її сирниками і піснями, війнами і похованнями, воїнами і медиками. Уже кілька років музики збирають гроші на медеваки, амуніцію, гуманітарну допомогу, дають концерти, запускають збори в США і в Україні.
Посеред цієї історії Беня зустрів Олю, співачку та мисткиню, і з того часу вони все роблять разом: люблять, говорять про Україну, а ще більше – для неї співають у тій культурі, в якій всі зараз танцюють; у тій культурі, за яку б’ються, лікують і помирають; цього вечора і кожного, впродовж століть.
Співи
Музика затихає далеко за північ.
Архітекторка
Архітекторка схиляється над брижами кольорової фарби у воді. Вигадливі кола ебру – турецького способу малювати картини на рідині – їх принесла на резиденцію інша мисткиня, Дарина Котляренко.
Ебру
Всі зосереджено крапають у воду різнокольорові крапельки, змішують кольори; потім акуратно кладуть на воду листок паперу і легенько забирають його з дечки. На одному з дубових столів тепер висихають десятки картинок з різнокольорових брижів; військові створюють їх одне за одним.
Архітекторка звати Ольга Суха. Вона знає: якщо всередині буде вогонь творення, можливості знайдуться. Вони з чоловіком Едуардом починали простір, не маючи на нього особливих ресурсів – замовлення приходили походу роботи.
Ольга Суха
Від першої хатки Резиденція розрослася до величезного комплексу з будиночків, просторів, місць відпочинку. У кожного будиночку – своя історія і своя філософія.
Архіхатка, Модрина, Зерно, експериментальний простір гри та руху "Трепета"; кемпи і глемпи; ліжники і фігурні столики; глиняні дзбанки; широкі вікна терас, обернених носами до гір; доріжки від хатинки до хатинки кличуть, закликають.
Будиночки Резиденції
Ольга та Едуард створювали Креативну резиденцію як точку дотику – точку перезавантаження та відновлення.
Ольга зацікавилась екоархітектурою. Спостерігаючи за традиційним житлом, архітекторка зрозуміла, що можна працювати, нічого не руйнуючи, а навпаки – зберігаючи дух місцевості та епохи. Екоархітектура – красива і логічна за суттю своєю. Старі будинки в селах відображають особливості кожного регіону: очерет на Херсонщині, брус у Карпатах. Поїздивши по екопоселеннях за кордоном, Ольга створила Резиденцію як простір співтворіння: стала закликати сюди митців, волонтерів, воїнів, журналістів, кулінарів – професіоналів усіх рівнів. Тут вчать різьбярства, писанкарства, гончарства та співів. А кожного травня команда МС6 разом з Бреттом Гіллом та іншими митцями та активістами творить культурний злет "Карпатська весна" – так об'єднує національні та етнічні спільноти.
Чумацький шлях над Резиденцією
Ольга запровадила традиції: осінні та весняні толоки. Осіння – час збору врожаю та підготовки резиденції до зими, весняна – садіння городини та планування урожайного календаря. Толоки – не лише про господарські процеси, а насамперед про об’єднання людей, знайомство. Створення спільноти.
В Олиних домах є печі і теплі стіни. І теплі люди.
Архітекторка хоче зберегти на резиденції Дім. Навіть коли простір розширюється та приймає дедалі більше людей, Дім має бути Домом.
Як в східній медицині точка МС6 на зап’ястку перезавантажує імунну систему, так і ця резиденція має допомагати знайти баланс. Розкритися, стати більше собою – і водночас частиною чогось більшого.
Аль
"У вас є десятирічна дитина. Було би дивно, якби на десятий рік ви їй купували не шкільний портфель, а присипку і памперси. Так і ветеранська політика в країні на десятий рік війни не мала би бути у зародковому стані".
Аль, широкоплечий ветеран "Азову" з майже сивою бородою, скептично підіймає брову у відповідь на питання про ветеранську політику.
Аль і Беня Стюарт
У Аля п’ять дочок, деякі – вже студентки. Держава мала би надати пільги на їхнє навчання, але дівчатам не вистачило місць – за освіту своїх доньок ветеран платить сам.
У Аля купа друзів-ветеранів, які після повернення з фронту не мають де жити: хтось розлучився і залишив квартиру дружині й дітям; більшість має ампутації, рани, травми і часто – жодного розуміння, чому держава, за яку вони воювали, поводить себе саме так, а не інакше.
Аль
У Аля маленький цвинтар друзів, які загинули.
Як і у всіх тут.
Пам’ять і дзбанки
09:00. Катря виходить на перехрестя у Вишгороді. Сльози котяться градом, повз неї їдуть машини. Але вона вперто стоїть на перехресті, вказуючи на свій наручний годинник. Довгі світлі дреди, погляд впертий – і повний болю.
Це було 1 жовтня 2024 року під час загальнонаціональної хвилини мовчання за всіма загиблими у російсько-українській війні.
Спершу зупинився один водій. Потім люди почали виходити з авто – одне за одним, ніби лабіринт розуміння розповзся вулицею.
Катря (з дредами)
Хтось схиляє голову, хтось опускається на коліна.
Катря бачить: іде мама з дитиною, дитина каже: "Мам, давай зупинимося", мама спершу відповідає їй: "Йдемо, бо запізнимося в школу", але зрештою і вона зупиняється.
Катря переконана: треба починати виховання з себе і своєї бульбашки. Тому вона з початку повномасштабного вторгнення облишає успішну адвокатську кар’єру і взуває берці, стає бойовою медикинею та інструкторкою з такмеду на фронті.
Катря знає: не так багато постояти 60 секунд у заторах, щоб згадати загиблих героїв. Якщо нема про кого згадати – добре подумати, що можна зробити, щоб було.
На резиденції Катря акуратно згладжує глиняні краї свого дзбанку. Вона на майстерці з гончарства, який проводить Юля Гехман. Та підходить до кожного і акуратно направляє руки до контакту з глиною.
Тата
Катрина сусідка Тата – жінка з розкішним, до пояса, волоссям, доброволиця, дружина військового на протезі – якось сказала Катрі на підйомнику: “Ми можемо виглядати як цивільні. Але варто поглянути нам в очі, все стає зрозуміло”.
Джейн
Майже у кожному просторі резиденції розляглись кольорові ліжники. Джейн, висока дівчина з довжелезним темним волоссям і мигдалевидними очима, забирає взуття безкінечних відвідувачів зі свого ліжника. Джейн, кутаючись в куртку, виходить на терасу "Зерна". Її балкон Карпати обіймають з усіх боків. Джейн дуже добре знає, що таке гори.
Джейн Алієва – директорка некомерційної міжнародної юридичної програми для українців Payback4Ukraine та засновниця благодійного фонду "Мама Джейн". Сюди приїхала допомагати МС6 з фінансуванням.
Джейн - у білій куртці з синім капюшоном
Джейн очолює міжнародну юридичну кампанію, яка об’єднує понад 1000 юристів та юридичних фірм з усього світу. Основна мета – домогтися передачі активів Росії та окремих людей, відповідальних за агресію проти України, у вигляді репарацій. Джейн співпрацює зі США, Канадою, Ізраїлем, Великою Британією та європейськими країнами, щоб розширити судові позови проти російських терористів.
Джейн займається справами про незаконну депортацію українських дітей, атаки безпілотників на цивільних, екоцид, сексуальне насильство та тортури. У листопаді 2022 року, завдяки її активній діяльності, в Лондоні відбулося перше засідання у справі проти ПВК "Вагнер" та її керівника Євгена Пригожина.
Джейн Алієва
Джейн – українка родом з Азербайджану, Карабаху. Її родина пережила війну на початку 1990-х років, а Азербайджан тоді опинився сам на сам зі своєю бідою: без соціальних мереж і міжнародної підтримки.
У ніч з 25 на 26 лютого 1992 року вірменські збройні формування за підтримки російських військових захопили місто Ходжалин. Під час штурму та після нього жорстоко вбили сотні мирних жителів. Більше тисячі людей потрапили в полон.
Батько Джейн, хоч і переїхав з родиною до України, присвятив життя допомозі переселенцям із Карабаху.
Тепер його донька, через багато років, прийняла ту ж естафету.
Джейн кутається в пальто сильніше та ховає вейп – треба повертатись в будиночок.
У неї ще дуже багато роботи.
Багіра
"Після Бахмута, де ми були понад 100 днів, я приїхала в Харків. Дивлюся: кольорові, гарні машини, люди п'ють каву, посміхаються. Заходжу в торговий центр, хотіла купити щось, але виявила, що мене харить запах нового одягу. Я навіть не знала, що магазини одягу мають якийсь запах. Просто стояла й спостерігала за тим, як тут бурлить життя, а ти щойно вилізла з пекла. Розумієш: всім абсолютно байдуже, що з нами відбувається".
Багіра
Багіра – танцівниця. Довгі світлі дреди, легка хода, власна студія стрип і хайхілс танців, кілька років досвіду стрільця і бойового медика. Поруч інші резиденти зосереджено крутять свічки: опускають теплий віск у круглий чайник, а потім акуратно витворюють з нього високі свічі з легкої руки кучерявої, світлої Ярослави Цетнар. Яра плете українські пояси і грає у вертепі, який теж одного вечора примандрує в Простір.
Багіра говорить.
"Коли я стала бойовим медиком, зрозуміла, що це не знімає з тебе обов’язків стрільця — це лише додає обов'язки медика. Ти все одно комбатант, все одно зі зброєю на передовій, і якщо треба — ведеш бій.
На фронті ми були 15 місяців без нормальних ротацій. Просто змінювали напрямки: з Бахмута на Куп'янськ, із Куп'янська на Лиман.
Я звільнилася через сім'ю. Під Бахмутом мій чоловік отримав поранення. Його евакуювали, потім лікарні, реабілітація, а я залишилася там. Позиції були дуже жорсткими. Жили в селі, але різниці між позицією і тилом майже не було: прилітало однаково всюди. 100 з лишнім днів без можливості нормально спати".
Багіра зробила собі символічне татуювання. Хотіла щось українське, своє, а не китайські ієрогліфи чи випадкові знаки. Зупинилася на старослов’янському символі Дажбога.
Багірина студія танців у Луцьку працювала як укриття та склад для волонтерської допомоги. Ящики, речі – усе зносили туди. Через місяць з лишком студія повернулася до роботи: дзеркала ще були заклеєні скотчем, але люди все одно приходили тренуватися маленькими групами.
Після повернення з фронту Багіра бачить багато чого, чого не очікувала.
Багіра встає і легкою ходою танцівниці рухається до столу – її черга робити свічки.
Вогні і сходи
300 сходинок – від Садиби до Резиденції. Ввечері на деревах біля них запалюють вогні.
Звернути трошки в бік – довге сіре тіло Артпростору. У ньому цього разу живуть десять захисників, бойових медиків і ветеранів: сім жінок і три чоловіки. На вході чергує пістрява пухнаста Капуста – кішка, чітко орієнтована на кухню, з пуховою, як ковдрочка, шерстю. В очах у Капусти прорахунок ходів і рухів, достойний гросмейстра: якщо добре вписатись між ногами людей, цілком можна влізти у простір до захисників. .
Капуста
Якщо прорахунок зазнав ганебного фіаско, Капуста займає спостережний пункт напроти скляних дверей-вікон Простору і намагається спіймати погляд гостей. Раптом хтось матиме необережність заглянути їй в очі, є велика вірогідність натиснути на совість і таки потрапити всередину.
Довгий кавово-зелений коридор зі скошеною стелею підсвічується очима кольорових вітражів: архітекторка присвятила Артпростір українському авангарду та Бойківщині.
Артпростір – це інтерактивний музей-дослідження; на стінах тут можна побачити роботи з творчих резиденцій "Авангардні діалоги на Бойках". Вигадливі слова, імена, дати і назви вкривають стіну ієрогліфами: "будетлян", "Ланка", "молоко кобилиць". Картини і начерки, світильники і скульптури в коридорах і кімнатах. Все експресивним, сміливим, диким, декадентським, розстріляним, замордованим, етапованим до Сибіру, доведеним до божевілля – українським митцям.
Захисники України 21 сторіччя живуть у кількох кімнатах цього довгого коридору. Захисники тієї ж держави, від того ж ворога.
Кухня
Кучерявий рудий волонтер Матвій з Дніпра – "в миру" перукар і дизайнер зачісок – приносить захисникам у простір паруючі тарілки зі сніданками. Резиденти можуть спускатися на сніданки вниз, а можуть їсти у себе.
Кухня стає місцем священнодійства. У кольорових глиняних кухликах завжди можна знайти карпатські трави та каркаде; залежно від часу доби – каву в пузатих кавниках; круглі сонця велетенських американських шоколадних печив.
Їжа Резиденції
Їжа має власну філософію у Резиденції. Головний кулінар Василь – високий русявий чоловік зі швидкими, чіткими рухами – створює меню за принципом фьюжн-конструктора.
Ніжні тефтелі на буряковому пюре легко заміняються на кульки з фети і рису для вегетеріанців; борщі і гарбузові супи; легкий, як хмара, житній хліб; на ранок – млинці чи сирники, які Беня з Бреттом, після американської "пустелі їжі", любовно називають "ідеальним українським солодким сніданком". Їжа – частина Віднови, частина філософії простору МС6.
За довгими столами резиденти, організатори і митці – співтворці. Хтось ділиться рецептами з дому; хтось філософствує; хтось наспівує народні пісні з вчорашнього вечора. Їжа – ділення; вечеря – ділення; спосіб налаштовувати тепло – творіння.
"А принеси оті інші млинці, будь ласка. З м’ясом", – просить світленька бойова медикиня Настя у свого чоловіка – бойового командира-ветерана Олександра. Пара зійшлась якраз перед початком повномасштабного вторгнення.
Олександр і Настя
"Ми чоловік і жінка. Серце і печінка", – сміються обоє. Початок повномасштабного вторгнення чоловік зустрів на Миколаївщині; переважний напрямок Насті – Схід, Донеччина, Харківщина.
Бахмут, Сіверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, Часів Яр – пара вписала себе у кожен розділ війни.
"Я розумію, що всі втомилися, що всім важко. Але коли хлопці на фронті воюють, а тут у нас у будинку ОСББ скаржиться: "Чому немає світла? Чому нам не включають? У нас же військові воюють, щоб у нас тут у всіх було світло". Я не витримала й написала їм: "Ви не розумієте, які це мінімальні проблеми. Немає світла 4 чи 10 годин – це взагалі дрібниця. Військові там воюють не для того, щоб у вас було світло. А щоб у всіх лишилась Україна"", – Настя закінчує фразу різко, ніби втомилась пояснювати всім одне і те ж саме.
Її страшно тригерить байдужість людей. В одній з ротацій дівчину поранило. Навіть не на самій лінії фронту – по вказівці навідника.
Олександр і Настя
"Не знаю, що гірше: російські воші чи наші гниди", – стинає плечима дівчина.
Настя і Саша інколи не бачилися місяцями, розкидані по різних ротаціях. Саша після поранення сказав Настиній мамі: "Виживе, одружусь".
Так і сталося.
На Резиденції вони разом, поруч – можливо й найдовше за останній час. У них своя Віднова.
***
Професійна офіцерка, ветеранка Олена сидить поруч з ними. Дивиться на пару з доброю заздрістю: її чоловік теж військовий, проте вона запізно дізналася про можливість привезти його на резиденцію.
Олена проходила службу в прикордонних військах на ділянці Могилів-Подільського управління: від Молдови аж до Придністров'я. Вона займалася управлінням військами та виходами на "нуль".
Коли чоловіка розподілили в новостворений бойовий підрозділ, Олена прийняла рішення їхати з ним – сім’я має залишатися сім’єю, попри все. В Олени троє малолітніх дітей, але тоді в пріоритеті був захист країни, щоб діти могли жити саме тут, в Україні. Олена залишила дітей у безпечному місці з батьками, а сама продовжує службу з чоловіком.
Старший син у школі вже чув злостиве: "А де твої батьки? Служать? У тебе немає батьків".
Хлопець навчений відповідати на образи гідно, але Олені болить серце за те, що мусять вислуховувати її діти, поки вона з чоловіком захищає всіх тих, хто вправляється в лихослів’ї.
***
Хороші люди в погану епоху
Щастя шукають, хоч трохи,
Хоч жменю, хоч дрібку,
Із небес сяйливу зірку
Їм не треба. Бо бажання не тоді
Збуваються, коли весь світ в пітьмі.
А без зірок чи ще буде світло
Для цього стомленого світу?
Олександра Пуляєва, херсонська поетка.
Вірш написаний про і для учасників січневої “Віднови” протягом програми
Вірші вплітаються в простір. Дарина Пазенко – співтворчиня та менеджерка проєкту "Віднова Спільнотою" для захисників – промовляє молитву Захисникові.
Читання
Вояче наш, що єси на небесах
Нехай святиться імʼя твоє,
Нехай триває памʼять про життя твоє
Нехай буде воля твоя
Як та, що здобував ти на землі
День наш майбутній
Дай нам сьогодні
І прости нам провини наші
І те, як ми забували винуватців наших
І не введи нас у неволю
Але визволи нас від лукавого
Бо Твоя є земля,
І сила, і слава,
Нині й повсякчас
І на віки вічні.
Самотній ліхтар на стільці між поетами – мовчазне нагадування про Вальгаллу; світло пам’яті всім загиблим.
Простір резиденції – з широкими вікнами, світлими дерев’яними стінами, високими стелями, співочими чашами, гірким чаєм в заварнику, дивними старовинними верстатами, гірляндами, картинами, людьми на м’яких пуфах у пів темряві – затих, завмер. Шана сіється і вростає у темне нічне повітря; кожен згадує своїх мертвих.
Читання
Троє поетів – Олександра Пуляєва, Дарина Пазенко та Костянтин Капошилін, юрист резиденції – читають вірші. Військові слухають. Хтось з них часом займає віршований пуф і ділиться власним болем – згорьованим, концентрованим, часто викличним – і повертається назад.
Траян – музикант, місцевий мольфар та частина команди Резиденції МС6 – акомпонує всім на гітарі. Музика стелиться і лягає на слова, як сніг за вікном: історії любові, історії болю, матюкливі вірші й вірші німецькою. Простір запрошує бути, жити, ділитися.
Резиденція клекотить і шепочеться українськими піснями до другої ночі.
Дуже скоро всі повернуться: хто додому, хто знову на фронт, але вже спільнотно світлими. Не самотніми.
Як потрапити на програму?
Для цього захиснику/захисниці треба заповнити анкету. Її розповсюджують через партнерські організації, соціальні мережі в інстаграмі і фейсбуці. Кількість місць обмежена, тому учасників обирають, зважаючи на черговість подачі заявки та їхні потреби.
Підтримати проєкт можна за посиланням.
